Сьогодний день у лікарні був звичайний як усі будні. Сиджу в залі очікування Київської міської лікарні ім. Амосова, споглядаючи за людьми хто гортає телефон, хто шепоче щось, а хто просто втупився в підлогу, лічачи хвилини до прийому. Медсестри метушаться, лікарі викликають пацієнтів рутина як завжди.
Раптом у залі вщухло. Двері відчинилися, і увійшла літня жінка. На ній поношене пальто, вицвіле від часу, в руках старий шкіряний саквояж, міцно стиснутий. Погляд у неї був спокійний, але втомлений.
Люди почали перезиратися. Хтось із молоді прошепотів:
Вона взагалі розуміє, де перебуває?
Мабуть, память підводить?
Чи є в неї хоч гривня на прийом?
Жінка мовчки підійшла до крісла в кутку й сіла, ніби нікого не помічаючи. Виглядала не загубленою просто чужою у цьому стерильному світі сучасної медицини.
Минуло хвилин десять. Раптом двері з операційної розчинилися. У зал увійшов Богдан Гнатюк хірург, чиє імя висить на дошці пошани біля входу. Високий, суворий, у зеленому халаті. Не кажучи ані слова, він підійшов до літньої жінки:
Перепрошую, що змусив чекати, промовив, з повагою торкнувшись її плеча. Дуже потребую вашої поради. Заплутався у складному випадку.
У залі замерло. Шепоти зникли. Люди оніміли ця людина, за якою журналісти носяться, стояла перед нею з таким шанобливим трепетом.
Тишу перервала реєстраторка:
Та це ж професор Соломія Шевченко! Та сама, що двадцять років тому очолювала тут хірургічне відділення
Усе стало на свої місця.
Ця жінка не просто колишня лікарка. Вона легенда. Та, що рятувала життя, коли не було ані сучасних апаратів, ані хірургічних роботів.
А отой знаменитий лікар був її учнем. Запросив, бо зустрів випадок, де сумнівався власних силах. Знав: лише вона побачить те, що іншим недоступне.
Вона підвела погляд і тихо відповіла:
Тож ходімо, подивимося разом.
І всі, хто ще хвилину тому шепотів та осуджував, опустили очі.
