ДВІ КРИЛА

Роман та Соломія прожили сім років разом. Зі школи нікуди одне від одного. Дітей не мали. Якось не трапилось. Улюблена бабуся Романа наполягала:
– Обвінчайтесь, діточки! Тоді божа благодать на вас зійде. Господь подарує вам спадкоємця.
Бабуня була для Романа останнім словом. Тож незабаром він офіційно попросив руки у Соломії.
Весілля гуляли пишно. Обмінялись обручками. Поставили штампи у паспортах. Та під час гуляння трапився казус. Коли молоді піднесли келихи з шампанським випити їх треба до дна (щоб життя без сліз було). Потім, за традицією, розбити порожні келихи об землю. Келих Романа розсипався на дрібне скло, а Соломіїн навіть не тріснув просто покотився.
Гості зашуміли, почали шепотіти (але так, щоб усі чули):
– Ох, погана прикмета! Не буде їм щастя.
Роман із Соломією лише сміялися. “От дурниці!” Тож гуляння тривало.
А коли весілля відгуляли, молодята почали життя спільно. Та…
Соломія, ставши офіційною дружиною, змінилась і почала панувати. Все було не так і не те. До всього придиралась. Потім і зовсім заявила:
– Дарма ми, Романе, розписались. Ти й я як небо та земля. Краще нам розійтись.
…Роман у всьому звинувачував тещу. Бачив у ній ту полуничку із казки, що завжди хотіла більше. Уваги, грошей, місця у двокімнатній хаті… Та якщо зять оселився у її, “кровю заробиній” квартирі, ось теща й “пиляла” його без упину, повчала, як заробити мільйон, а не жити з копійки на копійку. Роман мовчки терпів напади дружини й тещі цілий рік. Але потім почув:
– Іди геть.
Перепитав у Соломії:
– Соломіє, це остаточне ваше з мамою рішення?
– Так! Моя мати тут ні до чого! відрізала Соломії.
Роман поволі почав збирати речі, сподіваючись: “Може, передумає.” Та Соломія й бровою не вела.
– Бувай, дружино! Вибач, якщо що не так, зітхнув Роман.
– Бувай! Соломія грюкнула дверима за ним.
Роман пішов від домашнього вогнища. Та довго сумувати не довелося.
Хлопець миттю опинився в обіймах іншої. Бо хлопець аж за кого завгодно. Високий, спортивний, мужній.
Дівчина давно кохала Романа. Працювали разом. Коли Леся (так звали нову пасію) помітила, що Роман ходить понурий та й жартів не чути, запропонувала зустріч поза роботою. Роман згодився. З нудьги…
Леся була вільною й чарівною дівчиною. З бездоганною репутацією.
Вечором вони прогулялись парком, випили кави в затишній кавярні. Роман розповів Лесі все. Вона співчувала, охала, заспокоювала як могла. Та раптом вибухнула:
– Ромочку, та ти не помічав, як я на тебе дивлюся, як ловлю кожен погляд? Давно тебе кохаю! Ти сліпий, чи що?
Роман, звісно, здогадувався. На роботі бачились щодня. Лиш він підійде Леся то червоніла, то блідла. Голос пропадав, голова йшла обертом. Роман дивився на неї, як на гарну квітку, але не більше. Леся була повною протилежністю Соломії. Спокійна, лагідна, покірна. Це Романові подобалось. Та раніше він був одружений! Не дозволяв собі вільностей. А тепер, коли його вигнали, подумав: “Чому б ні? Риба сама в сіті… Навіщо проносити повз рота смачний шматочок
Але й ця ідилія розвіялася після того, як Лесин батько ненадовго відвіз дочок у Францію та повернув з обручками на руках та словами про те, що тепер вони житимуть у Києві окремо від нього та його нових мрій.