УНІКАЛЬНА

Знаєш, про таких як я кажуть «вона має дар». А мені це завжди здавалося покаранням. Та про все по порядку.
Коли мені був місяць, мама залишила мене під дверима дитбудинку. Чому не знаю. Може, й в неї був цей «дар», та не хотіла, щоб він прокинувся в мені. Факт у тому: я виросла в дитбудинку, не знаючи батьків. Вперше мою особливість помітила вихователька Маряна Анатоліївна. Вона розповідала, що я гралася з дітьми, і хлопчик Тарасик відібрав у мене іграшку. Як вона казала:
«Клянуся, я бачила, як Тарасик відлетів на килим у кут, а ти забрала свою іграшку назад».
Маряна Анатоліївна була доброю душею. Вона одразу зрозуміла, що я незвичайна, і якщо хтось довідається, мені не буде спокою.
«Не хочу, щоб тебе забрали на досліди», не раз казала вона.
Тому вона не лише виховувала мене, а й допомагала приборкати мої сили. Коли я сильно злилася, могла пересувати предмети чи навіть людей. Я відчувала біополе кожного навколо. Мені не треба було навіть вітатися, щоб зрозуміти, чия людина добра чи лиха. Здавалося б, добре, так? Але мені здавалося, що люди теж відчували мою інакшість і уникали мене. Тож досі жодна прийомна сімя не хотіла мене всиновити. Було боляче. Я, як і всі, хотіла тепла, любові та справжньої родини. Хотіла знати, що таке мама.
У дитбудинку в мене була лише одна подруга Софійка. Так, насправді вона Софія, але їй не подобалось це імя, тож я кликала її Софійкою.
Вона була чудовою. Ми чудово проводили час разом. Вона була моєю родиною, а я її. Софійка знала про мої сили і ніколи не просила використати їх для себе. Я була їй безмежно вдячна. Софійка майже втратила надію знайти сімю їй вже було пятнадцять. А всім у дитбудинку відомо: таких «дорослячків» ніхто не бере.
І ось одного дня Софійка вбігла в кімнату, очі горіли. Мене відразу накрила хвиля її шаленої енергії.
Що трапилось?!
Асюню! Уяви! Мене всиновлюють!!! В мене буде сімя!!!!
Софійка підскочила, обняла мене за плечі й закрутила по кімнаті.
Знайшлися люди, що хочуть мене взяти! Який я щасливий!
Потім вона зупинилася й серйозно подивилася на мене.
Не сумуй, обовязково приїжджатиму до тебе! А коли тебе всиновлять, будемо дружити сімями! Ходи, швидше, я їх тобі покажу, вони біля кабінету директорки.
І Софійка потягла мене за руку.
Ми зупинилися біля дверей, які саме тоді розчинилися.
Звідти вийшла пара. Великий чоловік із широкими плечима, гострим підборіддям, міцними вилицями.
Я миттєво відчула весь спектр біополя від обох. І те, що я відчула, мені страшенно не сподобалось.
Від чоловіка йшла енергетика величезної сили. Ні, не просто сили. Це було насильство. Грубість. Злість.
Жінка ж була дуже слабка й налякана. Дика втома й опустошення ось що я відчула.
О, Софієчко! чоловік розплився в усмішці.
Мене аж скривило.
Ми майже закінчили оформляти доку
Тепер я знаю, що мої здібності це не лише тягар, а й те, що пов’язує нас з Риною та нашою новою мамою Маргаритою Анатоліївною, і щоб нічого не змогло цей звязок розірвати, я нарешті навчилась ними керувати важливо не те, *що* в тебе є, а те, *як* ти це використовуєш.