Стара пані Маріна з четвертого поверху знала усе про кожного в їхньому будинку: хто запізнився, хто свариться з сусідом, кому зарплати не вистачило на комуналку. Та про сусідку зверху ні слова.
Та жінка якось мовчки зявилася в їх під’їзді. Маріна памятала, що пятдесят третя квартира довго стояла пусткою після смерті діда Миколи. Племінники його з Одеси рідко заїжджали, щось розбирали, потім продали. А кому не збагнеш.
Риєлтори, мабуть, перепродають, здогадувалася сусідка Ганна Степанівна біля поштових скриньок. Нині модно квартири перекидати, як картоплю на базарі.
Та незабаром виявилося, що квартира заселена. Маріна зрозуміла це по ледь чутним, але чітким клацанням підбоченців на сходах. Не капець від шльопанців чи кросівок, а саме шевські черевики на підборах. У їхньому домі на таку розкіш місцевих рідко спроможалися.
Вперше Маріна здибала нову сусідку випадково. Визирнула в дірку від замка, побачила постать навпроти своїх дверей і завмерла. Там стояла жінка у витонченому бежовому пальті, волосся акуратно прибране, в руках букет білих троянд.
Дякую вам велике, чути було голос чужунці. Обовязково передам.
Чоловік середніх літ привітно кивнув, щось відповів не голосно та пішов до ліфта. Жінка ж ще мить дивилася на квіти, гірко зітхнула й щезла за дверима.
Галю, ти новеньку на пятому бачила? допитувалася Маріна у подруги наступного дня на лавочці біля двору.
Яку новеньку?
З пятого поверху. У пятдесят третій оселилася.
Ганна Степанівна похитала головою:
Не довелося. А що, молода?
Та не дуже. Років сорок з гаком. Гарна, доглянута. І одягнена не як ми всі з тутешніх.
Богата, певно, зробила висновок Ганна. Як-не-як квартиру в центрі купила.
Маріна погодилася, та щось усе тривожило її. Багатії зазвичай не осідають у їхньому старовинному будинку з лихословним ліфтом та облупою на стінах. Такі літають у новобудови з консьєржами та клумбами на дахах.
Поступово Маріна почала помічати гостей у сусідки згорху. Завжди чоловіки, завжди з букетами. Приходили в різний час хто зранку, хто ввечері, хто під обід. Одні затикалися на десять хвилин, інчі зависали на годину з хвилинами. Та всі до одного у строкатих костюмах та з панською витримкою.
Може, художниця вона? припустила Ганна Степанівна, коли Маріна поділилася спостереженнями. Чи піаністка? У творчих людей завжди довгий список знайомих.
Художниця з тими грошима? презриво хмикнула Маріна. Ти де бачила багатих художників?
Ганна розвела руками, але погодилася, що сумнівно.
Цікавість Маріни зростала як на дріжджах. Вона почала навмисне підслу
до сміттєпроводу якраз під кроки на сходах, та пані з п’ятого виявлялась справжньою невидимкою чи то ступала надзвичайно легко, чи то відчувала цікавий погляд і уникала його.
Розгадка знайшлася несподівано, коли Маріна, повертаючись із поліклініки після вічної черги до терапевта (який не розповів нічого корисного, лише виписав направлення на аналізи), зустріла у ліфті слюсаря Гену з ЖЕКу з ящиком інструментів. Геннадію, куди це? запитала вона. На п’ятий, кран полагодити. Заявка від тієї пані з п’ятдесять третьої. Завжди чаю нап’є, печивом пригостить… і оплачує поза тарифом, між іншим. Хоробра жінка? Маріна прискіпливо дивилася. Добра, чемна… Така смутна завжди. І сама-самісінька живе. Як сама? Та ж до неї чоловіки цілим потоком! Гена подивився здивовано: Які чоловіки? Був там п’ять разів ані душі.
Задумалась Марія Петрівна: чи то слюсарь ґавкає, чи то вона щось не так сприймає. Може, сусідка просто обережна і не пускає гостей при сторонніх. Відповідь прилетіла через тиждень зовсім нездікувано у магазині біля молочного відділу, де незнайомка уважно вивчала етикетку на кефірі. Перепрошую, ви ж із нашого будинку? Я Марія Петрівна, з четвертого поверху. Сусідка підвела очі: вблизі вона була ще врівнішою правильні риси обличчя, глибокі карі очі, доглянута шкіра. Та в цих очах Марія прочитала таку втому і печаль, що мимоволі здригнулася. Так, я памятаю вас, тихо відповіла жінка. Олена Володимирівна. Дуже приємно. Як облаштувалися? Квартира ж непогана, дід Микола її у добрій чистоті тримав. Дякую, все гаразд. Тихо, спокійно.
Олена Володимирівна явно не прагнула балачки, та Марія вирішила не втрачати шансу: А де працюєте? Чи вже на пенсії? Працюю, відрізала сусідка і відвернулась до полиці з сиром. Марія зрозуміла, що питання наївні, відвітала і пішла, але почуття незадоволення лишилось. Додому вона одразу подзвонила Ганні: Галю, говорила з сусідкою! Олена Володимирівна. Ну, і що дізналась? Та нічого. Дуже замкнена. І така сумна аж сльози навертаються. Може, чоловік помер? Чи розлучилася? Не знаю. Але щось не так. Гена-слюсар каже, що вона завжди одна, а я своїми очима бачу чоловіків із квітами. Ганна помовчала, потім обережно спитала: Маріє, а ти не думаєш, що вона… ну… може? Що може? Ну, чоловіки ходять, гроші має, живе сама… Марія аж ахнула: Галино! Що ти верзеш! Жінка ж вчена, інтелігентна! А що, інтелігентки їсти не хочуть?
Ця розмова не виходила з голови Марії Петрівни. Спостереження за сусідкою тепер супроводжувалося тривогою: а раптом Ганна права? Одного вечора Марія почула стіну через стіну тихе, стримане ридання, що тривало довго й болюче. Співчуття стисло її серце так, що ледь не побігла стукати у двері.
Наступного дня вона зустріла Олену Володимирівну на сходах з величезною торбою. Обличчя бліде, під очима сині тіні. Олено Володимирівно, чи не допомогти вам? Тяжко ж. Сусідка зупинилася: Дякую, не треба. Я сама. Та ну ж бо! Видно ж, що ледве несете! Олена похитала головою: Добре. Дякую. Мовчки дійшли до виходу. Біля дверей Олена раптом сказала: Маріє Петрівно, можу вас дечого попросити? Якщо хтось приходитиме мене питати… Скажіть, що мене немає вдома. Гаразд?
Марія кивнула, хоч питання здивувало. Після цього ві
Ридання затихли лише коли надійшла пора Марії Петрівні зрозуміти правду Олена Володимирівна була чесною бухгалтеркою, яку колишні начальники тиснули через відмову малювати “чорну касу”, а квіти й відвідувачі були лише маскуванням для їхніх погроз, тому сусідка і запросила Марію Петрівну до себе на вечерю з варениками та салом, щоб розповісти все до останньої дрібнички та попросити поради, як тепер жити далі без страху та переслідування, адже Марія таки виявилась тим єдиним людиною, кому справді можна було довіритись у цій історії з корумпованими директорами та їхніми надокучливими “таки переказами”.
