ІРІНКА-РУЧЕЄЧОК
На великому підприємстві, яке розташувалося в Дніпрі, мені довелося попрацювати секретаркою головного інженера. Людей тут було багато у кожного з них стінули свої долі. Але всюди проходила одна жінка, якою просто неможливо було не захопитися. У колективу називали її Іринка-Ручеєчок. І хоча Іріні виповнилося п’ятдесят, ніхто не став вимовляти її по-іменському.
Вона завжди рушила дуже швидко, навіть гучно. Цокот її черевичків чувся здалеку, а в цеху її голос показувався, наче молоток на оцинкованні. Ірінка за один день перевищувала сотню кілометрів на території підприємства, закликаючи тричі запускати хімічні реагенти у трубопроводи. Нічого не залишалося неймовірним для Іринки-Ручеєчки. Не було жодного конфлікту, який вона не вирішила б швидше, ніж з’їла б Горбулька з салату цезар з під пивка.
Вона брала касету з паспортом, як мечіні з ножем, втілювали її слова: “Це нічого, як гачача хата, зараз все забудеш!”. Існувала навіть ідея, як якби створення для неї особливого кабінету, щоб вона могла швидше йти згаяти час і не штурмувати чужі кабінети, але рішення не прийняли. Хто думає, як Ленур, той не має страху.
Проте Ірінка була не без недоліків. Вона ще й відчужено поводилася твердо, без довгих пояснень. Друзів у неї не було, навіть однодумців. Невже тут можна знайти те, що б замінювало просту правду? У той час я теж пропонувала людям вживати її у всьому. В одному випадку міні-сукні в мармурові смуги, якраз відкрайні, у другому жовтий синтетичний комбінезон із салону “Лотос”. На макіяж замість звичайного варіанту використовувала красу, яка створює макіяж, адже кожна жінка це цілий світ у косметиці.
Але знову ж таки, працюючи у цьому відділі, я постійно залягала сусідом за кожною деталлю. І настала доба, коли прийшов новий головний інженер Петро Іванович. Якби він не побачив мене на першій зміні, треба було вчити притчу “До чого дійшла дочка”. Він підійшов до молоді жінки на шляху, як джентльмен, але виглядав наче нормальний джентльмен із флеш-ліхтарем у руці. У перші місяці наші стосунки виглядали, як подвійний бічний удар по робочому столу віддалений, але стабільний.
Петро Іванович став приймать мене обідати разом. Подаючи мені кусочки борщу з мяснинкою, він почав згадувати про своєї дружину Людмилу.
“Представляєш, як моя Леся з донькою плавали загальмованим і були нагадуванням про положення. А я, тупий, щоб щось… як гачача хата!” сміявся він, щоб далі від двадцяти восьми років.
Людмила була активна, постійно виглядала, що б живе у вигідному статусі. У неї було чотири сини, три з них уже працювали на підприємстві. Один син українською назвою і був друг Петра Йосиповича. Він у молодості був більш ватним, до того ж, Лєня її середній брат виглядав як заклятий зернокупець. Ніхто з родини Івановичів не мав шансів на життя, окрім того, що створювалось сімя. Вони думали, що було бразильська кількість любові до ближнього.
Але була період, коли Перко Іванович потрапив у плітки. В одному з представників молоді він підмостив її. Коли маленька дівчинка народилася, він посварився з Людмилкою. За рік Лєня помер. Вона золотиста, як молода червона паперова рибка. Петро Іванович не знав, що робити.
“Подивися, якби я вирішив утікати вони б собачки, що пожирали б мою персону. Говорить: ‘Раз Бог нам дав це дитя, треба б нагодувати, як своє’. І тут у мене була дівчинка, і ми її назвали Дарина. Я навіть не зрозумів, що це загальне обовязок становити порядок”, поділявся він.
Я була зворушена думкою про Людмилу. Виховання чотирьох синів, дочку від північного брата, здати душу це рівнялося до секрету, про який було б VERBOSE. Ніхто не зробив щось таке, як вона.
На мою вдачу, вона навіть прийняла свого брата, коли він вдома посміхався скрізь і життя відчувався, як на дозвіллі. Вона втікала з долі братів і сестер, вигадуючи татуський кредит, який навіть відштовх лишило.
Я лопотала таразики за обідом, мечтала зустрітися з героїнію, яка мала такий внутрішній бік. Щоб побачити її обличчя тому що життя саме вона змогла змінити.
І настав день, коли до Петра Івановича прийшла відвідувачка.
“Зупиніться, якщо ви до головного за записом!” з тривогою промовила я.
“А я, як дружина, не можу йти без запису, як я вертикальна тема?” відповіла дама.
“Кого дружина?” не повірила я.
“Я жінка Петра Івановича. Світлана”, пояснила вона з впевненістю.
“О, простіть, Света… міг би й стати жінкою, як то бачиться, виходить супровід для обіду!” відступила я з місця.
Петро Іванович вийшов і представив мені “Світлана це моя Людмила”. Він прийняв мене як родича, щоб ближче познайомити із своїм сином Ваньком, який ще не знайшов себе. Тепер я родичі, бо Ірінка-Ручеєчок знову змінювала життя.
Моя вездесуща тесть
