Снята сім’я
Оксана ще раз оглянула хату. Велика, затишна, з ріжною довірчою меблею, як і завжди. ДівчинкиЯріна і Галинаще додавали бантам охайності, Федір протер обличчя водичкою. Бабуся на подушечному диванчику сиділа, завиті сиві коси золотавались, мов сонячні промені. Вчора Олексій зателефонував, сказав, що сьогодні завітає додому, і не сам, а із сюрпризом.
Ох, як бігала Оксана з поштового відділення, бо тільки там телефон був. Брудна куртка, сльози на щоках від відчуття, що батько їхній сім’ї… зник без сліду. Коли вирішив, що потрібно більше заробляти, то знайшов якусь роботу за межами села.
Ярина плакала:
Олесю, а із що це? Ти в місті, а ми з троє дітей тут, самі!
А чого ридаєш, наче мене на вік? Найвищий час тобі море вдома змінити, дівчатка в школу йдуть, а роботи в селі тільки на підлозі.
Чуєш, чуєш. Але все якось… неправильно. Може і ми з тобою…
Та що ти вигадала, божевільна! Якраз мені буде легше, якщо всі під носом прямуватимуть! А якщо й домівка мені не належить, то як поділимось? Там ціни, як на золото!
Розумію, схлипнувала Оксана.
Олексій пішов. Оксана виявилася між скарбом і здоровям. Не хотіла, серце ж проливало сльози. Але й діти, і майбутнє вимагає вибору. Олеся, силами любові, вирішивши, що під час роботи в місті ще й дивить не на одних людей, забула про відчай. Місяць спустився, перший переказ прийшов. Оксана наряжена сукнею вийшла на поштову точку, щоб повідомити сусідкам. Мовляв, що ні, Олесі не зірвали й не викинули.
Сусідки мліли, позирали навколо, мов чаклунки в лісі. Вона побачила усі погодилися. Невже Олеся справжня? А ще вчора Олексій зателефонував чого це за подив. Ще й сюрприз якийсь. Важко вповільніших удари серця, але, схиляючись, вона вже розпочала готувати. Всім дітям мандарини, бабусі цукерки, а чоловікові баню, як і завжди.
Але вмістився сюрприз поміж усім цим. На прохання бабусі, слід треба подивитись:
Що ти, мов пес від хліба? Повернувся здих від білосердя!
Ви ж моя мати. Олексій прагне, щоб сім’я живла за пристойну ціну.
О-о, мати, а бач, що велика жвавість у світлі золота! Олесина гірка щоб їй робота за мої сльози!
На жаль, мати, ти в напівправді. Олесь великий, але він замість старої мрії тепер сьогодні сучасний залізний горба.
Через хвилину На притулок вийшли діти, вказали на точку:
Там наш папа!
Оксана поглянула на дзеркало все в нідохах гармонії. Навіть сусіди, скопані, підганяли, хоч кричалки були.
Оксана вийшла, і… вона бачить Олексія але не сам. Рядом з ним чоловік довгим серпоподібним папером. Руді довгі коси, обличчя… ох, як він пустився навколо, мов чаклунка!
Привіт, Оксана.
Привіт, Олексію. А що це хто? вона мимоволі дивилася на папер.
Олексій усміхався, мов хлопець, перехопивши дівчину за руку.
Це Вірко. Ми одружені.
Душа Оксани палахнула. Вона почула десятки голосів, мов пробивали землю. Мати, дітиусі відчували роз’єднання. Бабуся, помітивши це, раптом вигукнула:
Селянин, ти хабіль! Жив от чортина!
Олексій злякався, але, зірка, він вже не боявся жодних гроз. Він мимоуродив її дім, додавши клейма власності, яким і його, і нової дружини.
Хто він, пощо мешкає, як його прізвище! кричала сусідка, як дівчина з розлюченими котами.
Це моя власність. Перед смертю моїй мати це було подаровано. сказав Олексій, мов бідний хлопець, який хоче підняти світ.
Він узяв Софію, і метба земля майнула в їхніх ногах. Оксана залишилася в хаті серце ломило, а відчай розпростерся, мов тінь на стінах. Діти побігли вона, прижалися до бабусі, той засмілися, мов вічне дерево.
Через тиждень побігли люди з пакетами і документами. Вони казали, що дім продано. Оксана ні. Але документи чесні, і діти її вулицею бідними.
Дома не буде для мене. сказала вона бабусі, яка вже лівала за нею, як за мрією.
Не турбуйся, моя дочка. Я вже приготувала місце біля мене. Можеш жити у мене, діти з нами.
Люди, мов урані, погналися допомогти. Нічого особливого мебля, як війна, з віддачі. Оксана зариділа, тільки сліз набралося поверх стовпів.
Рік минув.
О-о! Подиви, які дівчинки молодці!
Оксана посміхалася. Учня з наступного білу хлібину, з кінцівки батька… Грамоти, як море, з підписами вчителів. Бабуся і мати поглядали, як дівчата читали. Вони пішли у ліс, та повернулися. Терем був здорований, щастя зароджувалося.
Помилкався, бабуся. Не з усіх дітей виходять надвечірні зірки. Прости мене, сказала бабуся, та поцілувала в дівчину.
Байдуже. Сім’я не розходиться, поки ми разом. сказала Оксана, обіймаючи усіх. Діти пасли на постелях, плакали, як і раніше.
Оксана боялася йти до старої хати. Там таким селянином, як вона, не минути побачити подання. Але це був їхній додаток. Просто людина з міста тільки обертали її, як землю з кривавою рукою.
Не дивіться. Хай живуть. Ми вище цього безумства.
Мам! Мам, там Олексій!
Як Олексій?
Так! У ворітці. З вартою!
Оксана почула, як серце застукавало. Що він захоче? Утім вдома все. Але не відтирається.
Воротця відчинилися. Олексій біля них майже відійшов. Він знову вірить в мрію. На руках яблука, вишні.
А, Оксана. Подивися, як я вже повзкався… Ха-ха. він криво посміхнувся, але його погляд був як скрізь не чужий.
Що потрібно? спитала вона, мов діється від страху. Мати біля неї за спиною. Люди гналися з натовпом.
Що, я не рада бачити батька? спитав він, усе більше впадаючи.
Конче не рада. Якщо батько розлучник, то й радіти не доведеться! вона вийшла з дому, тягнучи стару вілку.
Олексій побіг. Дорога мов була вже маджична кожен удар між ліслою онав зарядом болю.
Навкруги! кричали сусіди.
Оксана схлипнула. Повернулася додому, як магічна рука.
Що б ми то ще з тобою побачили, бабусю? спитала вона, обертаючись.
Мабуть, зараз загинеш. Але я моя донька! Усіх ви маєте.
Вони увійшли додому. Закрили двері. Олексій, мабуть, знову тільки мріє це сім’я, як річка, яка не посилаєся.
