Соломіє, Остапе, хто з вас розбив мою лампу? Це ж Іванова память! Надія Олексіївна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого дому Шевченків, і пил піднявся з потертої скатертини, вишитої віночками. Будинок, збудований ще у тридцятих роках, пахнув старим деревом, нафталіном, свіжозвареним борщем та легким сирістю від льоху. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Івана, лежала на вицвілому паркеті абажур зімявся, а ніжка тріснула, оголивши дроти. Її сиві волосся були стягнуті у тугий пучок, квітчастий халат із вишивкою хитався, а окуляри у роговій оправі запотіли від гніву. Руки тремтіли, стискаючи край столу.
Пятнадцятирічна онучка Соломія зірвалася з протертого дивану, її темне волосся розкуйовдилося, а футболка із котячими мордочками задралася, оголивши пояс джинсів. Вона ткнула пальцем у молодшого брата, її голос був різким.
Бабулю, це не я! скрикнула вона, кросівки заскрипіли по підлозі. Це Остап, він завжди все роняє, учора з мячем тут скакав!
Дванадцятирічний хлопчисько у мятій синій толстовці з капюшоном відклав планшет, де грав у перегонки, його руде волосся стирчало, а очі округлилися від обурення.
Я? Соломіє, брешеш! сказав він, підскочивши. Бабу, чесно, я твоєї лампи не торкався! Це Соломія вчора тут тіктоки знімала, стрибала, як цап!
Син Надії, Тарас, увійшов у вітальню. Його робоча куртка, пропахла мастилом та металом, звисала з плечей. Він був майстром на заводі, щетина блищала від поту, а під очима залягли тіні від нічних змін.
Мамо, годі кричати, увесь дім гуде, сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. Це ж просто лампа, старий хлам! Нащо через неї сварку розводити?
Невістка Надії, Марта, розставляла тарілки на столі. Її світле волосся вибилося з неакуратного хвоста, фартух із плямами від борщу та борошна колихався, а обличчя було втомленим від приготування їжі та прибирання.
Тарасе, не починай, сказала вона напруженим голосом. Це не хлам, це мамина лампа, їй вона дорога як память про Івана. Соломіє, Остапе, зізнавайтеся, хто винен, і розберемося!
Лампа на підлозі перетворилася не просто на зламану річ, а на символ родинного розладу, де кожен бачив у ній свої образи, втому й брак уваги.
До вечора сварка спалахнула з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, гула від суперечок. Надія сиділа у старому кріслі із вицвілою оббивкою, штопуючи шерстяну шкарпетку, голка блищала, а клубок ниток котився по підлокітнику. Тарас пив чай із тріснутої чашки із написом «Найкращий майстер», газета з кросвордом лежала зімятою на столі. Марта мила посуд на кухні, але її голос долітав через відчинені двері, де пахло борщем та кропом. Соломія перегортала підручник з біології, навушники болталися на шиї, а Остап будував хитку вежу з кубиків, яка відразу ж розвалювалася з глухим стуком.
Соломіє, я ж бачила, ти вчора у вітальні свої танці знімала! сказала Надія, її окуляри зісковзнули на ніс. Лампа сама на підлогу не впала!
Соломія кинула підручник на диван, її щоки почервоніли, а голос затремтів.
Бабу, я танцювала, але лампу не чіпала! скрикнула вона, коса хитнулася. Це Остап, він зранку з мячем носився, я чула, як він його об стіну бив!
Остап підскочив, кубики розсипалися по підлозі, а толстовка задралася.
Я з мячем? Соломіє, ну ти спеціально! сказав він, ткнувши пальцем у сестру. Я взагалі у своїй кімнаті був, у перегони грав! Бабу, вона бреше!
Тарас відставив чашку, чай пролився на скатертину, його голос звучав роздратовано.
Мамо, це стара лампа, чого ти розходилася? сказав він, потираючи скроні. У нас вдома безлад, я на заводі по дванадцять годин працюю, а ви через старий хлам кричите, як на базарі!
Марта увійшла із кухні, витираючи руки фартухом, її очі спалахували, а брови зсунулися.
Тарасе, це не хлам, це мамина память про Івана! сказала вона, голос задрі Разом ми починимо лампу, сказала Надія, обіймаючи онуків, її голос став теплим, як світло відновленого світильника, що знову обєднав родину.
