Мама, свекруха й я на межі
Ти впевнена, що дитині не зашкодить, якщо ти їстимеш буряк? запитала свекруха, помішуючи борщ.
Мамо, вона вже третій день цей борщ варить, зітхнув Дмитро. Можна, я просто доїм і піду на роботу?
Цей борщ лікувальний! свекруха підняла ложку. А твоя мати взагалі солить, як із гармати. Така їжа дитині точно шкодить!
Пробачте, я народила трьох, спокійно відповіла Наталія Петрівна, мама Олесі, дістаючи з холодильника каструлю. І всі живі. А це борщ із квасолею. Білок!
Свекрухо, квасоля важка їжа! Ми не в селі!
А у нас не в лікарні! відгризнулася Наталія Петрівна.
Олеся сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи свій живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність наближалася до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне щоб не нудило. Але тепер знала: головне зберегти розум між двома жінками, кожна з яких хоче «як найкраще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я допомагатиму». Мама Олесі через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину й приїду». Так у двокімнатній квартирі оселилося три господині.
Я вагітна, а не хвора, тихо сказала Олеся чоловікові на вухо, коли він повернувся ввечері.
Я знаю. Потерпи. Це скоро скінчиться. Мама після пологів поїде.
А моя?
А твоя… може, теж. Може, вони подружаться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спочатку у прибиранні. Вранці мама Олесі мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім у покупках. Дитячі боді зявилися в трьох екземплярах на 56, 62 і 74 розміри. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, хто народиться.
Але головним полем битви стало крісло-гойдалка.
Я його обрала! заявила свекруха.
А я купила! заперечила Наталія Петрівна.
Та я перша про нього сказала!
А я перша занесла!
Воно буде в моїй кімнаті, рішуче підсумувала свекруха.
З якої речі?! обурилася Наталія Петрівна. Олеся годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.
Я взагалі-то планувала спати в кріслі після пологів, тихо вставила Олеся. З малюком.
Навіщо тобі? Ти втомишся! Хай малюк зі мною! скрикнула свекруха.
Або зі мною! не поступалася мати.
А я, вибачте, де?! не витримав Дмитро. Я ж батько, між іншим!
Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Олесі, ні у свекрухи, ні у Наталії Петрівни.
Де крісло? запитала Олеся.
Виїхало, відрізала свекруха.
Сховане, прошипіла мати.
Війна досягла апогею. На кухні тепер варили не борщ, а холод. Мовчки. З різкими поглядами. Дмитро затримувався на роботі. Олеся їла йогурти у ванній.
Я більше не можу, сказала вона ввечері. Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
Ну… вони хочуть допомогти, мявся Дмитро.
Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звик. А я ні.
Тієї ночі Олеся погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.
Це що? запитав Дмитро.
Орендуємо квартиру. Двушку. Світлу. Я вже підписала договір.
Олесю…
Я не йду від тебе. Я йду до себе. Якщо хочеш поїдем разом. Якщо ні побачимося на виписці.
Він мовчав.
За півгодини вона вийшла з валізою. Унизу, біля підїзду, стояло крісло-гойдалка. Вязана ковдра, подушка з кошенятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила у «благодійний приймальник». За дві години крісла не було.
Нова квартира пахла фарбою та свіжістю. Олеся розпакувала речі, розставила баночки з кремами, заварила мятний чай. Увімкнула музику. І вперше за довгий час просто лежала на дивані.
За три дні прийшов Дмитро. З рюкзаком.
Там неможливо. Вони не розмовляють. Вечеря як похорони.
А тут?
Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти не лише мати. Ти людина.
Народився хлопчик. У серпні. Ввечері. Без крісла-гойдалки, але з любовю. Свекруха й Наталія Петрівна приїжджали по черзі. За розкладом. З борщами але в контейнерах.
Ми зрозуміли, сказала свекруха. Крісло-то не врятувало.
Головне не гойдати нерви, зітхнула Наталія Петрівна.
А Олеся просто тримала сина на руках і думала: борщів може бути скільки завгодно. А от місце в житті лише одне. І воно її.
Через два тижні після пологів Олеся вперше вдягла джинси. Вони були трохи вільніші, нА коли настала зима, вони всі разом зробили сніговика дві бабусі, один малюк і двоє дорослих, які нарешті навчилися не боятися бути щасливими.
