Пиріг примирення
Наталко, клянуся, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає в стелю, подам на нього до суду за зґвалтування спокою! Віталій, стоячи в передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла від поту, попри прохолодний вечір. Боня, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.
Віталію, тихіше, діти сплять, Наталка, сидячи на дивані з вязанням, втомлено потерла скроні. Її спиці завмерли, а на колінах лежала недовязана дитяча шапка. І не до суду, це занадто. Він просто причепився. Я поговорю з ним, спробую пояснити.
Пояснити? Віталій кинув ганчірку в відро, його очі блиснули. Всі вчора на сходах кричав, що Боня «смердить» і «псує його квіти»! Наталко, наш пес навіть до клумб не підходить!
Знаю, знаю, Наталка відклала вязання, її голос був мяким, але напруженим. Але він сусід, Віталію. Якщо почнемо війну, життя не буде. Спробую його задобрити спеку пиріг.
Віталій хмикнув, дивлячись на Боню, який випустив качку і тепер лизав підлогу.
Пиріг? Він похитав головою. Добре, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу до ЖЕКу, не відповідаю за себе.
Наталка і Віталій, молода пара з двома дітьми восьмирічним Денисом і шестирічною Софійкою жили в цій пятиповерхівці вже пять років. Завівши Боню, вони мріяли про веселі прогулянки, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній підїзд став ареною сусідських чвар, а будинок пахнув не тільки собачою шерстю, а й скаргами.
—
Все почалося через тиждень після появи Боні. Наталка, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери в кадках біля підїзду, які Петро Іванович поливав щодня, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері у двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович худий, у випрасуваній сорочці, з блокнотом і ручкою, ніби слідчий на завданні.
Наталіє Володимирівно, це ваш пес мої гербери знищив? його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. Я три роки їх вирощував, а тепер клумба в бруді!
Петре Івановичу, вибачте, Наталка збентежилась, тримаючи Боню за нашийник. Але він завжди на повідку, ми пильнуємо. Може, це хтось інший?
Інший? Петро Іванович примружив очі, щось записуючи. У підїзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, інакше я до ЖЕКу напишу!
Наталка вимушено посміхнулась, зачиняючи двері. Боня, не розуміючи, поткнувся мордою в її коліна. Ввечері вона розповіла про це Віталію, який чистив картоплю на кухні.
Він з розуму зїхав? Віталій кинув ножа, його обличчя почервоніло. Боня навіть не гавкає у підїзді! Треба з ним поговорити, Наталко, без церемоній.
Не треба, Наталка похитала головою, помішуючи борщ. Він самотній, чіпляється від нудьги. Спробую його задобрити, спеку пиріг.
—
Наступного дня Наталка спекла яблучний пиріг з корицею і постукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку та бездоганний порядок: ані порошинки, ані зайвої речі, лише кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач і ідеально заправлений диван.
Петре Івановичу, я пиріг принесла, Наталка посміхнулась, подаючи завиток у фользі. Можна поговорити про Боню? Він не винен у квітах, ми за ним доглядаємо.
Пиріг? Петро Іванович примружив очі, але взяв завиток, понюхавши його, як детектив. ХитрПетро Іванович мовчки попробував шматочок пирога, а потім несподівано посміхнувся й сказав: “Добре, Наталіє Володимирівно, може, справді варто жити дружно”.
