**Щоденник**
Доля буває непередбачуваною. У житті трапляється усе і череда втрат, і раптове щастя, про яке навіть не мріяли. Так сталося з Марією Іванівною.
**Розмови на лавочці**
Інколи вона не могла заснути вік дає про себе знати. Тоді й згадувалося минуле, а інколи думки крутилися про теперішнє. Колись, у молодості, Марія вийшла заміж за Миколу. Кохали одне одного. Принаймні вона була впевнена, що він її єдина любов. Микола збудував хату, сподіваючись, що будуть діти.
Господарствували разом. Якщо встигали упоратися з городом, сідали на лавку біля хати й ділилися мріями.
Ось придумав, говорив Микола, треба ще прибудову зробити. Хата наша міцна, але тісна. Як діти підуть, розвернутися їм буде ніде.
Марія обіймала чоловіка добрий він у неї, розумний.
Так і сиділи часто, а Миколу ще одна думка турбувала, хоч і молодий був.
Якщо так станеться, що я піду першим, казав він, поховай мене гідно.
Що ти, Кольо? Про що говориш? Нам ще жити й жити. Чого ти про таке думаєш? дивувалася Марія.
У школі бачив, як одного діда хоронили. Начебто бездомного. Яму викопали, хрест із палиць поставили ні таблички, ні квітки. Чомусь це в памяті залишилося. От і боюся такого
Годі тобі, заспокоювала його Марія. Ще рано про це думати. А коли прийде час, усе буде як треба.
**Мета**
Після тієї розмови Марія почала думати треба з молодості копійку на старість і на похорони. У кожного є своє захоплення, яке везе по життю. У Марії Іванівної теж була мета.
Вона постаріла, жила сама, гроші складала вже на свою смерть. Хотіла бути впевнена, що поховають її як треба. І так і засіла в голові та думка. Гроші ховала вдома, в укриті, акуратно складаючи. Родичів не було. Багато назбирувала, раділа, але все відкладала увійшло в звичку. Роки йшли, а що далі не знала. Дітей Бог не дав, от і жила самотньою.
Але доля розпорядилась інакше не вона ховала Миколу, а інша жінка. Чоловік покинув її. І не через те, що не кохав трапляється таке. Ще молодими були, коли Микола, працюючи водієм, поїхав у сусіднє село на жнива. Там і зустрів свою першу кохану Ганну.
Так і вийшло опинився у неї в ліжку. Докоряв себе, що зрадив дружині, але Одного разу знову поїхав у те село і побачив Ганну з трирічним хлопчиком, схожим на нього.
Галю, це ж мій син? навіть не запитав, а сказав певно Микола.
Так, Кольо, твій Стьопка. Він одразу пригорнув сина.
**Удар**
Якось Марія була в подвірї, коли Микола підїхав на вантажівці. Потім побачила, як він увійшов у хвіртку, тримаючи за руку хлопчика. Вона миттю зрозуміла це його син.
Прости мене, Марусю, не думав, що так буде, стояв перед нею з хлопчиком. Ось, виходить, у мене син, Стьопка. Памятаєш, коли я їздив у сусіднє село кілька років тому? Там зупинявся у Ганни, ще до армії з нею зустрічався так і вийшло.
Вона дивилася на Стьопку й усміхалася, а по щоках котилися сльози. Була доброю і раділа, що у чоловіка є син, якщо вона не могла йому дати дитину.
Хоч хтось народив йому сина, думала крізь сльози. Хай хоч із іншою відчує радість батьківства.
Довго говорили. Нарешті Марія вирішила:
Дитині потрібен батько. Значить, так судилося. Я рада, що в тебе є син. Іди від мене, живи з ним. Я знаю серце твоє буде тягнутися до них. А я як-небудь проживу.
Микола пішов. Але не забував Марію заїжджав, іноді з Стьопкою. А вона раділа, стелила стіл, пекла пиріжки. Микола допомагав чоловічі руки в господарстві завжди потрібні. Стьопка ріс, ставав копією батька, теж поважав Марію.
Дякую тобі, Марусю, казав Микола. Дякую, що зрозуміла й прийняла нас.
**Звістка**
Степан уже закінчував школу, коли до хати Марії Іванівни постукала жінка в чорній хустці й кинулася до неї з риданням.
Миколи немає. Поховали
Довго сиділи. Марія втішала ту жінку, а сама ледь дихала.
Галю, покажи мені його могилу. Я прийду.
З того часу Марія часто бувала на кладовищі. Розмовляла з Миколою, ділилася думками.
Ось, Миколо, як ти й хотів поховали тебе гідно. Син постарався. Памятник гарний поставив, квіти завжди є. Все як ти мріяв. Я не маю на тебе зла. Тільки страшно я ж тепер зовсім сама
**Біль Степана**
Якось вона пішла на кладовище. Був легкий мороз, наближалася зима. Микола любив підморожені грона горобини. Вона зірвала кілька й пішла.
Здалеку помітила, що біля могили стоїть високий чоловік. Підійшла ближче побачила сивувату голову. ВпіВони щасливо жили разом, а Марія Іванівна нарешті відчула, що її серце знову сповнене тепла.
