Звідки у вас ця фотографія? поблід Ярослав, побачивши зображення зниклого батька
Повернувшись додому після роботи, Ярослав побачив, як мати поливає квіти на балконі. Вона акуратно розправляла листя, а її обличчя сяяло спокоєм.
Мам, ну ти ж справжня бджілка, зняв піджак, підійшов і обійняв її. Знову цілий день на ногах?
Та це ж не робота, усміхнулася вона, душа відпочиває. Дивись, як усе цвіте. Ніби не балкон, а ботанічний сад.
Її сміх був тихим, добрим таким, як завжди. Ярослав вдихнув аромат квітів і згадав, як у дитинстві, коли вони жили в комуналці, їхнім «садом» був горщик із каланхоє на підвіконні, який постійно скидав листя.
Багато змінилося.
Мати тепер проводила багато часу на дачі, яку він купив їй на ювілей. Невеличкий будиночок, але з великою ділянкою, де можна садити все, що завгодно. Навесні вона вирощувала розсаду, влітку працювала у теплиці, восени закривала у банки те, що сама виростила. А взимку чекала, доки знову настане весна.
Але Ярослав знав: як би вона не посміхалася, в її очах завжди жила тиха сумна нота. Та, що не зникне, доки не здійсниться її найзаповітніше бажання побачити людину, яку вона чекала все життя.
Батько. Він пішов одного ранку на роботу і не повернувся. Ярославу тоді було пять. Мати розповідала, що батько поцілував її у скроню, підморгнув синові, сказав: «Будь чемпіоном» і пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви в міліцію, пошуки. Родичі, сусіди, знайомі шепотіли: «Може, втік», «А раптом інша сімя», «Чи щось трапилося». Лише мати завжди говорила одне:
Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутися.
Ця думка не покидала Ярослава навіть за тридцять років. Він був упевнений: батько не міг їх кинути. Просто не міг.
Після школи Ярослав вступив до технічного університету, хоча мріяв про журналістику. Але треба було ставати на ноги. Мати працювала санітаркою у лікарні, брала нічні зміни, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги гули від втоми, а очі червоніли від недосипання, вона казала:
Усе добре, Ярославе. Усе налагодиться. Ти лише вчись.
Він учився. А вночі шукав у інтернеті бази зниклих безвісти, перевіряв старі дані, писав на форуми. Надія не вмирала вона міцнішала, ставала частиною його характеру. Він був сильним. Виріс, розуміючи, що у відсутності батька він має бути опорою для матері.
Коли влаштувався на гарну роботу, першим ділом погасив усі борги, відкрив депозит, купив ту саму дачу і сказав:
Годі, мам, тепер ти відпочиваєш.
Вона плакала, не приховуючи сліз. А він просто обійняв її і сказав:
Ти заслуговуєш це в тисячу разів. Дякую тобі за все.
Тепер Ярослав сам мріяв про сімю. Про дім, де пахне борщем і свіжим хлібом. Де по неділях збираються близькі й лунає дитячий сміх. А поки що він багато працював. Збирав стартовий капітал, щоб відкрити власну справу. Руки у нього були золоті з дитинства любив майструвати.
Але в душі горіло одне бажання знайти батька. Щоб одного разу ця людина увійшла до їхнього дому і сказала:
Пробачте, я не міг повернутися раніше.
І вони б усе зрозуміли, пробачили, обійнялися втрьох. І все нарешті стало б справжнім таким, яким мало бути.
Іноді Ярослав ловив себе на тому, що памятає батьків голос. Те, як він брав його на руки і казав: «Ну що, мій козаче, полетіли?» і підкидав угору. А потім міцно-міцно ловив
Тієї ночі йому знову наснився батько. Він стояв на березі річки, у старому пальті, і кликав його. Обличчя було розмитим, немов у тумані, але очі ті самі, сірі, глибокі, рідні.
Робота в Ярослава була стабільною, але, як то кажуть, на одній зарплаті далеко не заїдеш, особливо коли мрієш про власну справу. Тому ввечері він часто підробляв налаштовував компютери, встановлював «розумні системи». За вечір міг обїхати два, а то й три місця то принтер не друкує, то інтернет «вилітає», то треба оновити програми. Люди, особливо літні, любили його чемний, спокійний, без зайвих слів.
У той день замовили через знайому: багата родина котеджне містечко за містом, охороняна територія, вїзд за пропусками. Потрібен спеціаліст для налаштування домашньої мережі.
Приїжджайте після шостої. Господиня буде вдома, все покаже, попередили.
Ярослав приїхав вчасно. Його пропустили через КПП, і він зупинився біля великого будинку з білими колонами та панорамними вікнами. Двері відчинила дівчина років двадцяти пяти. Гарна струнка, тендітна, у вишуканій сукні.
Ви майстер? Заходьте, будь ласка. Усе обладнанняЙого очі знову зупинилися на фотографії, і раптом він зрозумів іноді правда звільняє, навіть якщо спочатку здається, що вона вбиває.
