НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ
У корпусі академії ніхто з колег не знав і не повірив би, що у Віри Михайлівни чоловік запойний алкоголік. Це була її сумна таємниця й гірке лихо.
Віра Михайлівна викладачка, доцент і завідувачка кафедри. На роботі її дуже цінували, як фахівця. Вона мала бездоганну репутацію. Усі вважали Віру збудованою жінкою. У всіх сенсах. А як інакше? Чоловік частенько зустрічав її біля академії, щоб разом, під ручку, йти додому.
Ось бо, Віро Михайлівно, яка ви щаслива жінка! Чоловік у вас такий статний, уважний, інтелігентний захоплювалися молодші колеги.
Ой, дівчатка, не заздріть! відмовлялася Віра.
Лише вона одна знала, що витворяв її «інтелігент» вдома. Юрій (чоловік) напивався до непритомності. Приходив, точніше, приповзав додому брудніший за бруд. Нічого людського в його образі тоді не залишалося. Ключем в замок влучити не міг, тож дзвонив, падав біля дверей і засинав мертвим сном. Віра відчиняла двері, втягувала зі зойками («лихо моє, коли ж ти вже напєшся») чоловіка в дім, накривала звичним пледом (щоб не замерз) і поверталася до дисертації. Спочатку кандидатської, потім докторської. І ставила поруч літрову кружку води. Інакше серед ночі він репетував би:
Вірьо-о! Пи-и-ити!
Вранці Віра, зібравшись на роботу, звично переступала через сплячого в коридорі Юрія, виходила й зачиняла двері. Приходила в академію і сіяла розумне, добре, вічне. Таке могло тривати тиждень, місяць
А одного разу Юрій, немов нічого й не було, стояв біля сходів академії, чекаючи на дружину. Чистий, випрасуваний, усміхнений. Коли в кінці дня Віра вийшла з колегами, він підбіг, поцілував у щічку й запитав:
Як день пройшов, Вірочко?
Нормально, Юро. Підемо додому, ледь помітно зітхнула вона.
Колеги з умилтям проводили поглядом цю милу пару.
«Повело Вірі Михайлівні з чоловіком»
Щойно подружжя переступало поріг квартири, Віра замовкала. Так вона мстила. Знала мовчання є сильною зброєю. Юрій страждав від цієї оглушливої тиші. Хоча з роками звик. Проводив дружину додому й відразу тікав «по справи». Пив далі.
Віра й Юрій прожили у шлюбі 28 років. Любов у них була взаємна, ніжна й, здавалося, вічна. А потім розлетілася, як пух з подушки. І вже не зібрати, не зліпити назад.
На початку шлюбу довго не виходило завести дитину. Віра дуже переживала. Вважала без дітей сімя неповноцінна. Нарешті народився син. Він став її сенсом життя.
Грошей не вистачало. Юрій усі клопоти щодо хатніх справ і догляду за малим звалив на дружину. А сам лише ховав горілку по кутах та пив.
Віра падала від втоми увечері. Тому не відразу помітила, що чоловік пє. Не було часу. Вона була молодою і наївною. Життєвої мудрості ще не знала. А коли знайшла пляшку на балконі, спитала:
Юрчику, це чиє?
Вгадай, жартував він.
Був скандал. Потім ще й ще Сльози, умовляння, погрози Типова історія.
Минали роки. Юрій то знаходив роботу, то швидко втрачав. Через пияцтво. Віра не вірила в нього. Розлучатися не збиралася памятала слова матері:
Донечко, заміж виходять раз! Перший чоловік від Бога, другий від чорта. Хоч і соломяний, та все ж чоловік. І ріднішого за батька дитині не знайдеш.
Віра боялася навіть уявити чоловіка «від чорта»
Вона старанно йшла вгору карєрними східцями. Розраховувати доводилося лише на себе. Вона звикла до такого чоловіка. Знала напамять увесь спектакль під назвою «Запої». Їй було його шкода. І не більше. У душі все висохло, померло.
Її радістю був син Тарас. Виріс гарним хлопцем. Перше кохання знайшов у 14, друге у 19, третє
Тарас виявився надто любовязним. Віра хвилювалася. Лише встигне звикнути до його дівчини, як син приводить нову. Одна «затрималася» на пять років. Віра встигла полюбити Олену, називала її невісткою. Родичам представили її як дружину Тараса. Жили всі разом: Юрій, Віра, син із Оленою. Віра натякала на онуків пора вже й весілля справити. Олена знизувала плечима:
Я давно згодна, а от Тарас щось вагається
Віра синові:
Сину! Я скоро на пенсію. Хочу няньчити онучат!
Тарас мовчав. А потім Олена зникла. Віра повернулася з роботи речей «невістки» не було.
Ввечері Тарас представив батькам Марту.
Дівчині було років 18.
Марта житиме з нами. Ми кохаємо одне одного.
А де Оленка? Тарасе, я не дозволю вам тут жити! Поверни Олену!
Син із дівчиною, образившись, пішли.
Тільки тепер Віра зрозуміла,А потім, коли Вероніка вперше обійняла її і прошепотіла: «Баба, ти найкраща», Віра відчула, що життя, попри всі біди, подарувало їй ще один шанс на щастя.
