Добрий вечір, Тетяно Іванівно! Вам, як завжди, два лате? усміхнулась я, з тривогою вглядаючись у крихітне, зморшками вкрите, але все ще повне шарму обличчя запізнілої відвідувачки.
Здоровенькі були, Олесю! Так, дві чашечки лате, як завжди. І булочку, будь ласка, попросила Тетяна Іванівна, спираючись на свою паличку. Вона кріпко стиснула губи, придушуючи біль, і з трудом сіла біля вікнашка.
Ми вже почали хвилюватися, думали, що сталося. Невже ви могли забути, який сьогодні день? Я навіть вибігала на вулицю, сподіваючись вас побачити, казала я, кидаючи швидкий погляд на новеньку офіціантку.
Рідненька! Те, про що ви подумали, колись ізі мною станеться, але коли невідомо. Не хвилюйтесь, Олесю, усе просто вранці я пішла за пенсією, а банкомат ковтнув картку. Довелось бігати по банках, а там черги! Здається, усі бабусі нашого району вирішили саме сьогодні робити “важливі фінансові операції”, жартувала вона, але в очах читалася втома.
Руки Тетяни Іванівни, завжди в чорних мереживних рукавичках, тремтіли, кутки губ опустилися, а бліде обличчя здавалося ще виснаженим. Так, роки нікого не прикрашають…
Я працюю адміністратором у невеличкій кав’ярні у самому серці Львова. Моє рідне місто, як скриня, зберігає безліч історій, але про все по порядку.
Почала я працювати ще у п’ятнадцять, коли вирішила заробити мамі на новий телефон. Спочатку мила підлогу й посуд, а потім стала офіціанткою. Після школи вступила на психологію, на заочне, але найкраща практика тут, у кав’ярні. Тут людські душі оживають за чашкою кави, а спогади, сховані глибоко в пам’яті, на мить повертаються.
Спостерігати за людьми моя улюблена справа. По їхніх обличчях я вгадую настрої, запобігаю конфліктам. У нас бувають і гучні підлітки, і закохані пари, що дивляться один одному в очі, і матусі з малюками, що ні на хвилину не сидять спокійно.
А ще колись я познайомилася з однією неймовірною парою. Високий, статний сідовласий чоловік і жінка, що, на зло рокам, дбає про свою красу. Кожної суботи, у дощ чи сонце, Тетяна Іванівна та Роман Васильович приходили до нас під руку.
Замерзла, неслухняна ти божа дитино й, до того ж, співучасниця мого життя? нарікав Роман Васильович. Казав тобі візьми парасольку! А ти мені: “Дощу не буде!” Ну й хто виявився правий?
Нічого страшного! Я ж не цукор, щоб розтанути, бурчала у відповідь Тетяна Іванівна, з насолодюючись кавою.
А ще минулої осені, коли ти так само простудила ноги? Потім місяць твій бронхіт лікували!
Та годі вже, Романе, бурчати, як старий! Все гаразд. Краще замови мені ще булочку з корицею вони тут такі смачні!
Вона, немов королева, згідно кивала головою, а він, не відводячи від неї очей, повільно перемішував цукор у перламутровій чашці.
Люблю дивитися, як ти їси! говорив він. У тебе такий апетит, а ти й не поправляєшся. А я після тієї операції ледве себе змушую їсти…
Рік тому Романа Васильовича не стало. Але Тетяна Іванівна, як і раніше, приходить до нас. Замовляє дві чашки лате, але випиває лише одну. Друга стоїть нерухомо. Вона сидить біля вікна, помішує ложкою, мовчить. Потім довго дивиться на вулицю, ніби чекає когось. Іноли плаче, витираючи очі білою хустинкою.
Я знаю у такі хвилини її не варто турбувати. Нехай побуде наодинці зі своїми спогадами. Їх не продаси й не купиш.
Одного разу вона мені розповіла їхню історію. Познайомилися у бібліотеці. Вона впала зі сходів, коли розставляла книги, а він підхопив її.
Я від сорому не могла вимовити слова! зізналася вона. А його очі… У них я просто потонула.
Вони одружились через три місяці.
Я відчула це мій чоловік. КожА тепер, кожного разу, коли вона дивиться у вікно, здається, ніби Роман Васильович ось-ось увійде, посміхаючись, і скаже: “Ну що, Томочко, я обіцяв повернутися.”
