Капля води капала зі змішувача точно на засохлу яєчню тік-тік-тік.
Оля стояла біля раковини, стискаючи в руці губку. Вчорашня сковорідка дивилася на неї докірливо, облямована жовтими плямами та крихтами хліба. Поряд висіла тарілка з розмазаним маслом, чашка з кавовим обідком, ніж, липкий від варення. Андрій вже поїхав на роботу у своїй старенькій «Таврії», залишивши після сніданку звичний натюрморт. Все це терпляче чекало на її руки, як і кожного ранку останні три роки.
«Знову», подумала Оля й автоматично відкрила кран. Гаряча вода зашипіла, збиваючи піну на дні сковорідки. Вона намочила губку, видавила на неї краплю миючого засобу й взялася за справу.
Три місяці тому вона вперше попросила Андрія помити посуд. Він тоді здивовано підніс брови, ніби вона запропонувала йому розписати стелю Софійського собору або вивчити японську.
Олю, та це ж дрібниці, сказав він, не відриваючись від телевізора, де йшов футбол. Пять хвилин і готово.
Пять хвилин. Кожного ранку. Кожного вечора. Оля намилювала губку, міркуючи: за рік ці «дрібниці» збираються в тридцять годин чистого часу. Цілий робочий тиждень над раковиною.
Сковорідка піддавалася не відразу. Засохлий жир вимагав зусиль, шкребка, терпіння. Жовток въївся в тефлонове покриття, залишивши жовті розводи. Оля терла наполегливі плями й згадувала вчорашній вечір: як Андрій розвалився на дивані з телефоном після вечері, гортаючи соцмережі, поки вона сама розбирала наслідки їхньої спільної трапези.
Андрію, обережно покликала вона, намагаючись не звучати докірливо, може, сам помиєш свою тарілку?
Він не відірвався від екрана. Великий палець машинально прокручував стрічку обличчя, котики, меми.
Зараз промовив розсіяно, навіть не глянувши на неї. Ти ж бачиш, який у мене сьогодні день був.
День. У нього завжди був «якийсь день». Проєкти горіли, клієнти дзвонили, начальство вимагало звіти. А в неї що відпустка? Курорт? Оля теж працювала у невеликій бухгалтерії, можливо, не за такі гроші, але вісім годин на день, як усі люди.
Вона поставила чисту сковорідку у сушарку й взялася за чашку. Кавова гуща розмокла, перетворившись на буру кашу. Вона терла порцеляну жорсткою стороною губки, роздумуючи, чому її так зачіпає ця дрібниця.
Справа ж не в посуді ну, десять хвилин роботи. Справа в тому, що Андрій просто не помічав її праці. Для нього брудні тарілки зникали самі собою, а чисті зявлялися в шафі за магією. Як білизна в пральній машині ставала випрасуватими сорочками на вішалці. Як продукти в холодильнику перетворювалися на гарячу вечерю. Як пил зникав з меблів, а підлога ставала чистою без участі швабри.
У його світогляді домашній побут існував як щось само собою зрозуміле як електрика в розетці чи вода з крана. Натиснув вимикач є світло. Відкрив кран тече вода. Прийшов додому чисто, смачно пахне, все на місці.
Мені потрібна допомога, сказала вона через тиждень, коли він залишив у раковині не просто тарілку, а цілу каструлю від борщу. Трьохлітрову емальовану каструлю з присохлими до стінок залишками супу. Не грошима, не подарунками. Просто щоб ти помічав, що я роблю. І допомагав.
Андрій відірвав очі від ноутбука, де щось друкував для роботи. На обличчі щире здивування, майже образа.
Та що такого? Хвилинна справа! У мене проєкт горить, клієнти з вчорашнього дзвонять, а ти через якусь каструлю
Хвилинна справа. Оля дивилася на його обличчя відкрите, трохи роздратоване, абсолютно щире і розуміла: він справді не бачить проблеми. Не прикидається. Вірить, що миття посуду займає хвилину.
Напевно, у нього в голові був приблизно такий розрахунок: сполоснув тарілку під краном тридцять секунд, потерев губкою ще тридцять. Разом хвилина. Він не враховував, що спочатку треба звільнити раковину від вчорашніх залишків, відкрити воду, дочекатися, поки нагріється, взяти чисту губку, видавити мийний засіб. Потім відтерти присохлий жир, прополоскати, поставити сушитися. А якщо тарілок не одна, а пять? А якщо ще каструля, сковорідка, чашки, ложки, ножик для хліба?
Тієї ночі, лежачи в ліжку й слухаючи його рівне дихання, Оля перебирала в голові їхню розмову. Андрій уже спав, розкинувшись на половині ліжка, ледь похропуючи. А вона ворочалася, не знаходячи зручного положення.
«А що, якщо я просто не буду?» раптом подумала вона.
Думка була настільки несподіваною, що Оля навіть підвелася на лікті. Не буду мити посуд. Не зі злості, не назло. Просто перестану робити те, що він називає «хвилинною справою». Нехай сам переконається, скільки часу воно насправді займає.
Вранці вона зварила собі каву в турці, підВідтоді кожен вечір у них на кухні лунав гомін, лоскіт тарілок і сміх адже тепер посуд мили разом.
