**Прощання**
Глуха та темна ніч поступово відступала, наближаючи неминуче розставання. Світало. Варвара всю ніч провела біля труни чоловіка, перебираючи в памяті життя з Іваном. Вони вже дійшли старості.
«Іван мій прожив сімдесят шість років міг би й більше, якби не хвороба», думала Варвара, сама була на три роки молодша.
«Добрий чоловік і батько ти був, Ваню, вже голосно промовила вона, дивлюся на тебе, а світло доба прикрашає твоє обличчя. Головне був вірним, а спокуси перед тобою стояли не раз Ех, як швидко життя минає».
Усю ніч спогади бередили її душу, ніби перегортала сторінки книги, повної сумних і радісних моментів. Пятдесят три роки разом це не мало.
Коли Іван зрозумів, що не підніметься, постійно шепотів дружині:
«Варко, це Бог покарає мене за гріхи. Мабуть, не так жив, не так думав».
Та вона заспокоювала:
«Не кари себе, Ваню. Хороше життя прожив. Не пив, не буянив, любив нас із донькою. Які в тебе гріхи?» Він слухав і затихав.
На кухні метушилася дочка Ганна, що приїхала сама із міста. Чоловіка в неї не було давно розійшлися. Онука, Варварина внучка, нещодавно народила другого малюка, тому й не прибула. Не попрощається із дідом. Що ж, зате в дитинстві всі канікули тут проводила.
Так вийшло випорхнула Ганя з дому. Їднокою залишилася: двоє дітей померли один не прожив і дня, другий тиждень. Як тремтіла тоді Варвара над нею, як берегла Та Бог подарував доньці життя.
Ще до закінчення школи оголосила:
«Батьки, після школи їду до міста. Не хочу в селі жити. Розумію, що єдина у вас, мала б у старості допомагати Але там життя цікавіше».
«Я не проти», одразу ж погодився батько.
Мати ж піднесла до очей край хустки.
«Ой, доню, як же ми без тебе?» ледь не заплакала.
Та Іван суворо глянув:
«Годі, мати. Хай донька шлях пробиває. Не сидіти їй у селі хай у люди вибивається. Доярок і без неї вистачить».
Варвара погоджувалася в душі, але страшно було відпускати доньку саму. Виїхала Ганя, закінчила технікум, стала товарознавцем. Вийшла заміж і вже не повернулася під рідний дах.
Майже все життя прожили вони з Іваном удвох, працювали в колгоспі, жили дружно. А коли постарілися, стали брати онуку на літо. Та виросла і забула дорогу до них. Своє життя в неї Хоча дідусь із бабусею сумували.
«Брали онуку на сінокіс, а потім купатися в річці», ледь посміхнулася Варвара, згадавши, як та верещала, коли дідусь заносив її у воду, вчив плавати. Та й навчив
«Мамо, що ти?» непомітно підійшла Ганя.
«Та так, згадалося Посиди зі мною, попрощаймось із батьком у тиші, поки люди не прийдуть».
Донька сіла поруч, обняла матір.
«Як добре, донечко, що ти схожа на нього. З часом його риси згасатимуть у памяті, а тут ти перед очима Дуже на нього схожа», говорила Варвара, колихаючись.
«Мамо, а як ви із татом зустрілися? Ніколи не розповідала».
«Ой, Ганюсю, зустрілися ми дивно Він просто до мене приліпився. Побачив мене на обласному зїзді і все».
«А що ти там робила?»
«У колгоспі працювала на фермі, завжди в передовицях. Ось і послали мене на зїзд. Навіть грамоту дали та годинник. Ні в кого в селі такого не було! Водили на екскурсію цікаво було».
Після екскурсії їх повели у їдальню, де й побачила Івана. Високий, статний, та одягнений неохайно.
«Мабуть, без жіночої руки живе», подумала тоді.
Вийшла з-за столу і раптом почула біля себе:
«Візьми мене із собою. Іван мене звуть».
«А я Варка, відповіла вона. Ти ж навіть не знаєш, у яку глушину їдемо. Невже проміняєш місто на село?» засміялася.
«Поеду. Холостий я, неодружений. Поеду, Варко».
І поїхав.
Прибули в село і він одразу до її батьків:
«Прошу руки вашої доньки. Пробачте, що так відразу, але в мене ні кола, ні двору. Та Варка мені дуже сподобалася. Обецяю бути добрим чоловіком».
Батьки оніміли.
«Ганю, тебе, здається, на зїзд передовиків посилали, а ти за женихом поїхала?» промовив батько.
«Так вийшло», опустила очі.
Погодились. На суботу призначили весілля.
Жили щасливо. Ішли разом селом а за спиною:
«Якого чоловіка відхопила Варка! Високий, гарний Такі зазвичай на жінок падкі».
«Чекайте, бабусі, вставляла стара Ганка. Трохи поживуть і піде Ванька по вдовах. Красені такі не встоять».
Чули вони це та не ображалися. Іван ні на кого, окрім дружини, не дивився.
З дітьми спочатку не щастило. Двоє померли, але слава Богу Ганя вижила.
«Варко, як я люблю нашу доньку! Як люблю тебе! Наче током мене тоді вдариВарвара закрила очі, відчуваючи, як тепло Іванової руки ніби торкається її плеча, і зрозуміла він ніколи не піде, бо любов, яку вони носили в серцях, була сильніша за розставання.



