Була чужа, а стала рідною
Мамо Фаю, як ти тут? Ми з Антком проходили повз, із крамниці йдемо, вирішили зайти, дещо й тобі купили, обіймала Юля свою нерідну матір.
Так вони разом постановили: Фаїна й Юля будуть вважати себе матірю і донькою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точніше шістдесят шість. Життя її не було дуже щасливим, багато лиха й горя випало на її долю. Усе довелося пережити.
Але тринадцять років тому Бог наділив її милістю до порогу прибилася Юля. Просто одного вечора постукала у двері, Фаїна відчинила. На порозі стояла молода жінка, брудна, у синцях. Швидко запросила її до хати.
Заходь, дитинко, заходь, жінка озиралася. Не бійся, я сама живу, так уже склалося. Що з тобою, доню? воркувала вона, допомагаючи зняти зношену хустку.
На дворі стояла осінь, ще й рання, але сира й пронизлива.
Як тебе звати? спитала вона. Я Фаїна Степанівна, можна й тіткою Фаєю звати.
Юля тихо промовила молода жінка й заридала.
Поплач, серденько, полегшає, говорила Фаїна, гладячи її по голові.
Дістала вона скриньку з ліками, обробила на Щокі рану, потім привела дівчину до спокою. Нагодувала гарячою юшкою, хоча від їжі Юля спершу відмовлялася.
Розпитувати не стала, чекала, розуміла сама розкаже. Трохи зігрівшись, Юля почала:
Дякую, тітко Фає Я дуже замерзла, не знаю, скільки йшла, але цілий день. Це яке село? Темно було, не розгледіла. Просто впала від втоми, от і постукала до вас.
Це Семиполки, село наше невилике. А ти звідки?
Ми з чоловіком жили у райцентрі одружені були недовго. Доки зустрічались усе було добре, а як стали жити разом, тоді й проявився його характер. Грубий, жорстокий, часто піднімав на мене руку. Я хотіла дитину, а він казав не треба. Але так сталося, що я завагітніла і сказала йому. А він ударив мене, потім ще Побачила я його звірячий погляд і злякалася за себе й за дитину. Схопила хустку та втекла а я ж дитячого будинку, йти мені нікуди. Боялася, щоб не наздогнав Ішла полем, лісом, а потім вже стежкою вийшла сюди.
Ех, доню Натерпілася ж ти. Нічого, більше не дам тебе в обиду. Хочеш лишайся у мене назавжди. Я сама так уже вийшло, важко зітхнула Фаїна.
З того часу Юля й прижилася у неї. А потім народився син Антко. Фаїна допомагала з дитиною, вважала його за внука, а Юлю за доньку. Юля теж ставилася до неї, як до матері. Одного разу вони домовилися.
Тітко Фає, можна я тебе називатиму мамою? Адже Антко кличе тебе бабою.
Звісно, доню. Я ж тебе називаю донькою Ви вже для мене рідні.
Так, мамо Фаю. Чужа, але своя, рідна.
Так і жили разом. Юля влаштувалася на роботу розносила пошту, хоча й мала освіту технолога. Антко підростав, а Фаїна доглядала за ним.
Фає, а твоя Юлька золото, поважна дівка, прижилася тут, і Антко виховний, казали їй сусідки в крамниці. От тобі щастя. Рідна дочка відреклася, а Бог дав тобі Юлю Мабуть, не дуже согрішила перед Ним.
І я дякую Господу, що скерував Юлю до мене того вечора. Ми з нею як дві самітні зозулі вночі: знайшли одна одну й привязалися. Я сама, і вона була сама. А тепер у нас уже й Антко, усміхалася Фаїна.
У селі жив Максим, придивлявся до Юлі сподобалась йому її скромність і доброта. Те, що в неї син, його не бентежило дітей він любив.
Своєї сімї в нього не було розійшовся з дружиною, Марією, яка не хотіла дітей і подалась у місто. А він після неї довго не міг оженитись, аж поки не зустрів Юлю.
Зробив він їй пропозицію. Юля сумнівалася, але Фаїна порадила:
Вих Виховай щастя, доню, бо вже час, промовила Фаїна, і Юля, з посмішкою крізь сльози, згодилась, а потім разом із Максимом, Антком і маленькою Олесею вони створили родину, де кожен, навіть чужий колись, тепер був рідним.
