Зустріч із рідними
Степан на час хвороби матері переїхав до неї в квартиру. Вони з дружиною живуть на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по пятдесят шість, мають двоє онуків.
Степан не скаржиться на життя батьки добрі, він у них єдиний син, любили й пестили. З дружиною Соломією йому пощастило спокійна та любляча. Син одружився, живе з дружиною та донькою у їхньому домі. Місця вистачає всім.
Сонечко, зробимо будинок великим, хай Мишко з нами живе, навіть якщо одружиться, казав він дружині, коли збиралися будувати. Донька ж, мабуть, вилетить із рідного гнізда, дівчата такі.
Спорудив великий двоповерховий будинок з підвалом. У саду росло все, що завгодно. Соломія була гарною господинею, любила копатися в землі у них ґрунт родючий, все, що посадиш, добре росте. Дуже любила квіти, і влітку двір аж пахнув різнокольоровим цвітом.
Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у його рідні краї. Син залишився з батьками.
Ганна мати Степана хворіла. Після смерті чоловіка не могла оговтатися, що дня ставала слабкішою, і настав день, коли сказала синові:
Стефанко, доведеться тобі зі мною тут пожити. Чую, недовго вже мені лежати, не затримаюся на цьому світі, батько твій там мене чекає. Сама встати не можу, от до чого дожила з очей її котилися сльози.
Мамо, не плач, звісно, я не залишу тебе саму, сам бачу навіть чашку з чаєм тримати не можеш, пообіцяв син і, полишивши свої справи, переїхав до матері.
Ганні було вісімдесят сім, і, відчуваючи наближення кінця, покликала Степана. Він сів на стілець біля її ліжка. Степан був прикладним сином хотів провести матір у останню путь гідно. Вчасно давав ліки, хоч вони особливо й не допомагали, викликав лікаря, годував з ложки.
Стефанко, чую, скоро проведеш мене останньою дорогою, промовила Ганна, запинаючись, слабка вже була. Сину, хочу відкрити тобі нашу родинну таємницю, яку ми з батьком ціле життя берегли. Умовилися: хто останній із нас піде, той і розкаже.
Ганна втомилася, витирала піт з чола худими руками. Замовкла, важко дихала. Потім знову заговорила:
Для тебе це буде несподіванкою, але не гнівайся на нас Я не маю права забрати цю таємницю з собою. Ох, сину, як тобі сказати Ти, Стефанко, нам не рідний
Побачивши на обличчі сина розгубленість, продовжила:
Звісно, ти наш син, навіть рідніший за рідного. Ми тебе завжди любили, ти сам це знаєш, усе робили для тебе. Ти був нашим скарбом. Ми з батьком тебе пестили, стаСтепан обняв матір, стиснув її руку і прошепотів: “Ти завжди була для мене єдиною мамою, і ніщо цього не змінить.”
