Щоденниковий запис
Сьогодні я думаю про свій шлях, про випробування, які випали на мою долю. Оксана Михайлівна завжди була жінкою суворою та міцною. Життя не милувало її втрати, болісні розлуки. У свої сорок девять років вона знайшла порятунок у турботі про безпритульних тварин.
Про смерть матері їй повідомили на роботі. Дзвонила сусідка, яку Оксана просила доглядати за старою.
«Оксанко, матусі твоєї більше нема Лягла відпочити після обіду і не прокинулась. Викликала швидку, зараз приїдуть», ридаючи, розповідала жінка.
Лиха біда поодинці не ходять.
Поховавши матір, Оксана довго не могла звикнути до її відсутності. Їй все хотілося взяти телефон і подзвонити, поділитись новинами. Колишні вікенди тепер були порожніми раніше вона їхала до матері на трамваї, всього чотири зупинки. У матері була двокімнатна квартира в Києві. Батько пішов із сімї ще тоді, коли Оксані виповнилося вісім.
З часом вона оформила квартиру на себе. Була й дача під Борисполем, де мати любила копатися на городі. Тепер і це минуло.
Минуло два роки, і нове горе вдарило по ній. Одного вечора невідомий номер.
«Ви Оксана Михайлівна? Приїдьте на впізнання Сталася аварія. У машині були документи вашого чоловіка».
Як вона пережила смерть чоловіка та сина не могла пояснити навіть собі. Світ здався сірим, усмішка зникла. Вона все ще чекала, ніби вони ось-ось повернуться.
«Господи, допоможи Як жити далі?» шепотіла вона в церкві, вдивляючись у лики святих.
Спасіння прийшло несподівано. Однієї ночі їй спало на думку: потрібно створити притулок для тварин.
«Вони кинуті, як і я. Якщо не я то хто?»
Вона продала мамину квартиру, шукала спонсорів, обїздила чиновників. Твердий характер допоміг незабаром притулок «Лапки тепла» відкрився за містом.
Одного ранку до воріт притулку підійшла стара жінка з паличкою.
«Можна подивитись на собачок?» попросила вона.
Тетяна Іванівна так представилась бабуся уважно оглядала вольєри, зупинившись біля одного. Там сидів Чорнявка, сумний пес, який ніколи не підходив до огорожі.
«Він боїться людей після аварії», пояснила доглядальниця Марічка.
«Можна я його візьму?» спитала бабуся.
Марічка похитала головою:
«Вам буде важко»
Але наступного дня Тетяна Іванівна повернулась. І приходила щодня, тихо розмовляючи з Чорнявкою. Аж одного разу пес вийшов із вольєру вперше.
Директор притулку запропонувала віддати його бабусі, але та розплакалась:
«Моя дочка Надька хоче відправити мене в будинок для літніх Квартиру продати. Тепер і собаки мені не мати».
Оксана спробувала поговорити з дочкою, але зустріла лише грубість.
Тоді вона зробила єдине правильне рішення.
«Переїжджайте до мене. Будемо жити разом із Чорнявкою».
Спочатку бабуся заперечувала, але врешті погодилась.
Минув рік. Тепер Оксана прокидається на запах свіжої кави. Тетяна Іванівна вже встигла погуляти з собакою.
«Ну що ти, дочко, я ж не можу спати до пізнього», сміється вона.
Їхній будинок наповнився теплом. І Оксана зрозуміла доля подарувала їй не тільки втрати, а й нову родину.
