Життя, ніби книгу, перегортаючи
Завжди вони жили втрьох: бабуся Віра, мама Галя та Олеся. Батька свого Олеся не памятала. Колись спробувала запитати в матері про нього, та та лиш міцніше пригорнула доньку, а на очах виступили сльози. Тож більше Олеся не питала не хотіла засмучувати матір.
«Не буду більше маму турбувати, вирішила тоді дівчинка. Та й навіщо мені батько, коли нам із бабусею та мамою і так добре».
Але бабуся Віра померла, коли онуці виповнилося десять років, і вони залишилися вдвох з мамою. Олеся завжди любила малювати змалку виводила образи скрізь, де лише можна. Галя не надто звертала уваги на доньчині малюнки, лише буркотіла:
«Доню, папір псуєш, замість того щоб уроки вчити».
У школі вчителька з малювання не переставала хвалити:
«Олесю, якщо підеш вчитися на художницю, у тебе велике майбутнє. Повір мені, я трохи розуміюся на цьому. Перекажи мої слова мамі».
Але мати не сприйняла слова доньки всерйоз:
«Що там учителька з малювання може знати? Нехай малює, якщо хоче, лише б чимось корисним займалася».
Та все ж купувала доньці фарби, олівці та папір. Олеся з захопленням віддавалася улюбленій справі, особливо любила писати пейзажі. Коли настав час закінчувати школу, вона вирішила вступати до мистецького училища. Але в матері були інші плани:
«Жодного мистецького! Ти йтимеш у педагогічний інститут».
«Мамо, я не хочу в педагогічний»
«Тебе ніхто не питає! Хто така художниця? Що за професія?»
Донька не посміла перечити.
Як і всі дівчата, Олеся мріяла про принца. Уявляла, як одного разу зустріне його високого, гарного, ніжного. Вона відразу пізнає його.
Наближалися шкільні іспити. Щоб заспокоїтися, Олеся йшла з мольбертом до річки. Лише там вона відчувала себе щасливою, переносячи на полотно красу природи. На тому березі річки був крутий обрив, за яким починався сосновий ліс. Інколи вона бачила там рибалок одні сиділи в човнах, інші закидали вудки з берега. Вона намагалася вловити й перенести на полотно все: і тремтіння води, і відбиття хмар у річці.
Одного разу вона писала пейзаж, але в цей раз нічого не виходило. Вона задумливо дивилася на полотно, коли раптом почула чоловічий голос:
«Фарбу треба наносити легше, ніж ти це робиш. Спробуй тільки торкнутися полотна ось так Дивись, як оживають хмари».
Олеся заворожено слухала, а він ухопив пензлик з її рук, ледве торкнувся холста і хмари заграли, затріпотіли.
Але не лише хмари затремтіли її серце також забилося частіше. Вона підвела очі на юнака й завмерла. Перед нею стояла її мрія саме таким вона уявляла свого принца.
«Привіт, як тебе звуть, чарівна дівчино? спитав він. Мене звати Тарас».
Олеся стояла, ніби вкопана, слова застрягли в горлі. Але, трохи оговтавшись, прошепотіла:
«Олеся»
Він простягнув до неї руку, вона подала свою і, о диво, Тарас поцілував її долоню, ніжно, так, як ніхто до нього не робив.
З того дня вони почали зустрічатися біля річки. Він навчав її мистецтву сам був художником. Виявилося, що Тарас приїхав із великого міста до тітки в їхнє невеличке містечко. Закінчив мистецьку академію, але, як і багатьох талановитих художників, світ мистецтва його не прийняв. У його голосі почувалася образа:
«Нічого, вони ще пошкодують! Прийде мій час, і всі ці бездарності зрозуміють, кого відкинули!»
Промовляючи ці слова, він обіймав Олесю, цілував її. Вона танула в його руках, поки одного разу між ними все не сталося. Вона майже не чинила опору була безмежно закохана в свого принца. Так повторилося ще кілька разів, а потім Тарас зник. Вона чекала його знову і знову на березі річки з полотном, але пензля в руки брати не хотілося. Вона чекала.
«Невже він кинув мене? Невже поїхав назавжди? Адже він казав, що любить мене, що це назавжди Він не міг просто взяти й зникнути!»
Але згодом вона зрозуміла Тарас більше не повернеться.
Шкільні іспити добігали кінця, попереду був випускний та вступ до інституту. В Олесі не було ні настрою, ні бажання. Та все ж екзамени ск
