Мамо, ми тут зайняті! скрикнув чоловік, коли теща раптом увірвалася без стуку! Наступного дня її чекав сюрприз.
Ну, хто з вас не стикався з таким? Одразу після весілля мій чоловік, наївний як дитина, урочисто вручив своїй матері, Марії Степанівні, ключі від нашої хати. І з підкресленою важливістю додав: «Мамо, це на крайній випадок, раптом щось станеться». Так, звісно! Цей «крайній випадок» в неї траплявся майже щодня.
Уявіть: сидиш вдома, розслабилась, у старенькому домашньому, з глиняною маскою на обличчі. І раптом лязг металу в замку. У мене аж дух із грудей вискакував!
Влітає Марія Степанівна, повна енергії, з перевіркою. «Ой, а чому у вас куточок не прибраний?», «Оленко, борщ трохи недосолений!», «Чому подушки не вибиті?». Не теща а ціла санітарна інспекція в особі!
Я спершу мовчала. А що казати? Чоловікові натякала, мовляв, милий, може, це трохи занадто? А він лише відмахувався: «Та годі тобі, це ж мама! Вона ж з добрими намірами». Оці «добрі наміри» мене, дівчата, і добряче допекли.
Це трапилось у пятницю. Чоловік прийшов з роботи виснажений, і я вирішила влаштувати йому сюрприз. Щоб оживити наші почуття. Приготувала його улюблені вареники, купила пляшку доброго кагору.
Сама принадилася, як на весілля: наділа білизну, яку до того лише в шафі тримала, запалила свічки. Одним словом, створила романтичну атмосферу.
Сидимо в напівтемряві, келихи в руках, чоловік уже розтанув, обіймає мене, шепоче солодкі слова І тут, мої дорогі, у найважливіший момент клац! Лязг ключа в дверях.
Я від сорому майже під підлогу не провалилась! Двері відчиняються, і на порозі Марія Степанівна з відрочком огірків. «Ой, діточки, я вам свіжих з городу привезла! А чого ви в пітьмі си Ой!» і завмерла, ніби вкопана, побачивши мене у такому, мяко кажучи, вигляді.
Чоловік, червоний як буряк, схопився і закричав:
Мамо, ми тут зайняті!
А вона, навіть не зморгнувши, відповідає:
Ну і що? Я ж не чужа! Де огірки скласти?
Ну як вам таке?! Вечір був безнадійно зіпсований. Я метнулась у спальню, накинула перший-ліпший халат і до ранку звідти не виходила. Коли теща нарешті пішла, ми з чоловіком мали розмову. Точніше, говорила я, а він слухав. Я вилила все, що кипіло роками і про куточки, і про борщ, і, звісно, про сьогоднішнє приниження.
Ти розумієш, що це не нормально?! кричала я. Це наша хата, наша територія!
А він ну що з нього взяти? Стояв, лупав очима і бурмотів своє:
Оленько, ну не дратуйся. Це ж мама! Вона ж не навмисне Просто не подумала
І тут мені спало на думку. Я зрозуміла словами це не виправити. Ніколи. Якщо він не може захистити наші межі це зроблю я. І план виник миттєво.
Наступного ранку, у суботу, я прокинулась з рішучістю. Поки чоловік спав, я знайшла майстра і викликала його. О десятій ранку прийшов спритний хлопець і за півгодини замінив замок. Готово одним рухом!
Ввечері, за вечерею, я поклала перед чоловіком один-єдиний ключ. Він здивовано подивився:
Що це?
Це, любий, твій ключ від нашої хати, відповіла я спокійно, наче нічого не сталося.
А ще один де? Для мами?
Більше немає, усміхнулася я найсолодшою усмішкою. Я зробила лише один. Для нас.
Його обличчя було безцінним! Він дивився на мене, ніби я оголосила про переїзд на Місяць. Почав щось бурмотіти про «самоврядність», але я його перебила:
А тепер чекай. Вистава починається.
І справді! Рівно о восьмій ми почули знайомий лязг у дверях. Раз ще раз потім тиша. А за хвилину рішучий дзвінок.
Я глянула на чоловіка й спокійно сказала:
Відчини. Мама прийшла.
Кажуть, у тещі був шок. Вона стояла на порозі з торбиною пиріжків і не могла зрозуміти, чому ключ не працює. Чоловік щось незвязно пояснював А я, знаєте, стояла поруч і вперше за роки відчула себе справжньою господинею у власній хаті.
Скажіть, дівчата, я перегнула? Чи іноді новий замок єдиний спосіб навчити людей поважати межі?
