“Хоча тут нормально поїм, а не твою манну кашу!” прошипів чоловік біля шведського столу. Але моя відповідь у його тарілці змусила його збліднути навіть більше, ніж я очікувала.
Ті, хто прожив у шлюбі довгі роки, знають: чоловіки бувають двох типів. Одні їдять усе, що їм подадуть, і ще й подякують. А інші як мій Дмитро. Для нього кожна моя страва це привід вимолотити критику.
Тридцять років спільного життя і весь цей час я чула одне й те саме: «Знову пересолено», «Каша сира», «У моєї мами вареники були ніжніші, а не твої гумові». Ну просто золото, а не настрій!
Чесно кажучи, я вже почала вірити, що у мене взагалі немає кулінарного таланту. Я ж старалася, дівчата, як божевільна! Купувала кулінарні книги, сиділа перед телевізором, коли показували рецепти.
Готувала йому і гриби в сметані, і гусака з чорносливом на Різдво, і борщ, який варила півдня. А у відповідь вечно незадоволений вираз обличчя й постійні згадки про його покійну матір.
Останні роки з’явилася ще одна проблема. Через зайву вагу у Дмитра почалися серйозні проблеми: тиск скакав, лікарі хитали головами.
Лікар, суворий дідок у білому халаті, сказав йому прямо: «Дмитре Васильовичу, ще один такий напад і наступного разу можете не прокинутися. Нічого смаженого, жирного, соленого. Дієта інакше смерть». А хто, як ви думаєте, стежив за цим? Звісно, я.
Готувала йому все на пару, запікала без олії, навіть сіль ставила на стіл окремо. А він бурчав, мовляв, годує його «травою» і морить голодом. Ну, треба ж мати залізні нерви!
Коли ми поїхали у відпустку в Карпати, у готель з «все включено», я з полегшенням зітхнула. Думала, хоч трохи відпочину і від плити, і від його нарікань. Хай їсть, що хоче, сам побачить, що ресторанна їжа не завжди смачніша за домашню. Як же я помилялася
Від першого дня відпочинок перетворився на справжнє випробування. Побачивши шведський стіл, Дмитро вирячив очі. Він метушився між страв, як голодний вовк.
Його тарілка щоразу нагадувала вежу знизу жирний плов, на ньому шашлик, збоку олівє з майонезом, а зверху ще й сирний тост.
Я обережно нагадувала:
Дмитре, лікар же забороняв памятаєш, як тобі погано було минулого тижня?
А він лише махнув рукою:
Не заважай, жінко! Я на відпочинку! Заплатив гривні їм, що хочу! Хоч тут від твоєї «дієти» відпочину!
І ось сидить він, чавкає так, що аж лунає по залі, упіймавши кожен шматок, а я скромно ковтаю листя салату, відчуваючи себе медсестрою при хворому, який сам себе добиває. І смішно, і прикро.
Так минали дні. Він їв, я терпіла. Він хвалив кухарів, я стискала зуби. Розповідав синові по телефону, як «навертає за всі роки», а я лише мовчала. Але одного вечора моє терпіння урвалося.
Ми вечеряли. Я взяла овочі та шматочок індички. А Дмитро, як завжди, навантажив тарілку так, що аж стіл затріщав.
Смакуючи жирну свинину, він закрив очі від задоволення й промовив:
Оце так їжа! Соковита, насичена, справжня! Хоч тут нормально поїм, а не твою безсмачню!
Дівчата, у мене аж виделка в руці задрижала. Тридцять років біля плити, тисячі страв, догляд а у відповідь «безсмачня»!
Вся образа, яка накопичилася, піднялася, як грізна хвиля. «Ах так? подумала я. Хочеш «нормальної» їжі? Добре, буде тобі їжа! Така, що запамятаєш!»
Наступного вечора я йшла до зали для сніданків з посмішкою кішки, що вистежила мишу. Дмитро, нічого не підозрюючи, вже набира
