Ой, діточки, послухайте мою історію Бо хоч у будинку для літніх і тихо, але мені ця тиша нагадує, як колись бурхливо жилося. І знаєте, що найяскравіше в памяті? Не свята, не подарунки, а оті дурниці, через які сімї розпадаються.
Жили колись у Києві подружжя Ганна Степанівна та її син, Олесь. Жили спокійно, поки він не привів додому дівчину. Звали їю Марічка. Гарна, з довгим манікюром, але жодної охоти до праці.
Ганна Степанівна з першого погляду сумнівалася:
Щось мені ця панночка не до вподоби.
І недаремно. Коли Марічка вперше спробувала вимити посуд, то скоріше розмазала жир, ніж його змила. Ще й гордо заявила:
Я не для такої роботи.
А свекруха їй у відповідь:
Тут не ресторан, щоб за тобою прибирали! Мий!
А Марічка лише плечима знизала. Думала Ганна Степанівна недовго це триватиме. Та Олесь уперто стояв на своєму:
Я її кохаю! Одружуся!
І хоч мати його відмовляла, за два місяці весілля справляли, а ще через тиждень передала їм ключі від квартири.
Та радість була короткою. Одного разу завітала до них, а там Ох, діти, такий безлад, що аж очі боліли! Купи сміття, брудний посуд, розкиданий одяг. А Марічка, замість прибрати, сидить, нігті вкриває лаком і каже:
Я шукаю себе. Робота сама мене знайде, коли настане час.
А свекруха їй:
Не робота тебе знайде, а судові пристави, якщо чоловік за борги не сплатить!
Бо Олесь уже два кредити на неї взяв, а тепер третій на нові примхи. А Марічка ще й авто захотіла.
Навіщо? запитала Ганна Степанівна.
Щоб мене поважали на співбесідах! гордо відповіла дівчина.
Сварка за сваркою, аж поки Ганна Степанівна, витерши пил з тумби, не сказала рішуче:
Я свого сина знаю. Довго ти тут не протримаєшся.
А Марічка їй у спину:
Він мене кохає!
Та мати вже вирішила більше ні гривні на їхні витребеньки не дасть. І не помилилася. Незабаром Олесь прибіг не за авто, а просити, щоб мати кредит на себе оформила.
Для нас, мамо! Я ж сам віддам!
А вона йому:
Знаю, кому ти ту машину обіцяв. Але за мій рахунок ніколи.
Пішов Олесь похмурий, сказав Марічці, що грошей не буде. А та як завиє! Який скандал підняла аж сусіди стукали!
Тоді Олесь і прозрів. Зібрав речі Марічки та виставив за двері. А потім і до суду подав на розлучення.
Отак, діти, буває: здається, що кохання навіки, а воно як ранкова роса, швидко зникає. Бо справжнє щастя не в блискучих нігтях, а в спільній праці, повазі та розумінні.
Хочете, розповім, як вони потім жили? Бо й ця історія багато чого навчає
