Ой, дитинко, присядь біля мене, бо хочу тобі розповісти одну зворушливу історію не просто якусь, а таку, що серце стискає, немов у холодну зиму. Це розповідь про мою родину, яка розсипалась, як сухий лист, і про те, як я опинилась тут, у будинку для літніх, забута майже всіма.
Колись у мене було пятеро дітей кожен, як окрема пісня, зі своїм характером і долями. Ми жили в маленькому селі, у хаті, де стіни памятали ще моїх дідусів і бабусей. Я доглядала цей дім, ніби живу істоту, і вірила, що родина це наша фортеця, що втримає все.
Але час іде, і все почало розвалюватись, немов старий паркан. Першою пішла Софійка старша донька. Вона вийшла заміж за заможного чоловіка, поїхала до Києва, у світ великих грошей. Спочатку телефонувала, розпитувала. А потім все рідше. А згодом і зовсім перестала. Говорила, що дуже зайнята, що справи. А я все чекала біля вікна, сподіваючись, що вона згадає про свою матір. Потім дізналась, що в неї нове життя, де я лише далекий спогад. Тоді вперше відчула, як болить серце.
Другим був Тарас мій улюблений син. Він був добрим, але нещасливим, немов вітер, що не знає, куди дути. Він губив роботу, потрапляв у погані компанії. Я годувала його, доглядала, а він лише віддалявся. Одного разу він прийшов пяний, і ми сварились. Він сказав мені таке, що досі болить. А на ранок зник. Вже роки про нього нічого не чути.
Третя Оксана, тиха і замкнена. Вона виїхала в далеке село, вийшла заміж за чоловіка, якого я ніколи не бачила. Телефонувала рідко, а коли приїжджала, то була чужою, немов із іншого світу. Коли я захворіла, вона не приїхала казала, що не має часу. Тоді я зрозуміла: у її житті мене більше немає.
Четвертий Андрій. Він був схожий на мене працьовитий і відданий. Разом лагодили хату, разом святкували. Але потім у нього зявилась своя родина, і я стала лише тінню з минулого. Він рідко заходив, а потім і зовсім перестав. На запитання відповідав: «Все добре, просто зайнятий».
А наймолодший Юрко. Він залишився зі мною довше за всіх. Поки був малим, ми жили разом. Але потім поїхав у місто вчитись і знайшов там роботу. Обіцяв часто приїжджати, казав, що я йому найрідніша. Та дзвінки ставали все рідшими, а потім і зовсім припинились. Раз він завітав на кілька днів і знову зник, залишивши мене саму з порожніми кімнатами.
Ось так, серденько, я опинилась одна. Дім, де колись лунали голоси, наповнився тишею. Я намагалась зберігати тепло в душі, але роки й самотність стирають людину, як дощ написи на піску.
Мене привезли сюди у будинок для літніх. Спочатку було дуже важко, нем
