На пташиних правах
Олено Іванівно, сьогодні в шостій годині у Івана батьківські збори. Вам треба буде сходити до школи, бо ми з Андрієм не встигаємо. А щоб ви не забули, я вам о пятій зателефоную та нагадаю, швидко промовила невістка Марічка з передпокою, одночасно підфарбовуючи губи.
Марічко, краще йдіть самі. Я погано чую. Там стільки батьків. Усі щось пропонують, а я тільки нервуватиму, відгукнулася Олена Іванівна, виходячи зі своєї кімнати.
Олено Іванівно, ну ви ж знаєте, Андрій працює до ночі, а у мене звіти. Ви все одно сидите вдома! Що це в нас кожного разу одна й та сама історія роздратовано фуркнула Марічка.
Марічко, я ж не просто так вдома сижу. Прибираю, ходжу в магазин, обід Івасикові готую А мені вже шістдесят сім наполягала на своєму Олена Іванівна.
Схоже, вам зранку поскандалити захотілося. Доки будете мене докоряти тим, що онукові борщ варите? Він у вас єдиний, до речі! Андрію, ну чого ти мовчиш?! Скажи щось Марічка вже була поза себе від злості, звертаючись до чоловіка.
Мамо, ну правда. Сходь і все. Посидиш, послухаєш. Якщо скажуть гроші здати, одразу напиши мені, я переведу. Дрібниця ж Навіть не розумію, про що ми сперечаємося, зазвичай спокійним голосом відповів Андрій, син Олени Іванівни.
Все одно. Та й не можу я сьогодні. У мене були свої плани тихо сказала Олена Іванівна.
Ну, значить, займайтеся своїми планами. До всіх прийдуть батьки, а наш як сирота буде! Дякую за зіпсований настрій! крикнула Марічка і вийшла з квартири, гучно хлопнувши дверима.
Саме тому, що до всіх прийдуть батьки промовила Олена Іванівна і пішла до себе.
Андрій трохи потоптався у передпокої, поправив краватку перед дзеркалом, взяв ноутбук і теж рушив до виходу.
Я пішов. Іване, не запізнюйся, будь ласка, до школи на перший урок. Після цих слів Андрія вхідні двері знову грюкнули.
У квартирі запанувала тиша…
Дванадцятирічний Іван уже одягнувся, щоб іти до школи. Решту хвилин до виходу хлопчик вирішив використати з користю пограти у приставку. Він сидів у навушниках і не дуже прислухався до того, що відбувалося в квартирі. А точніше, він нічого не чув…
…Олена Іванівна сиділа у своїй кімнаті на невеличкому диванчику і дивилася у вікно. За пять років, які жінка прожила в цій крихітній кімнатці, вона встигла до дрібниць вивчити вид, що відкривався з вікна. Кут сусіднього будинку, береза, кущі шипшини та невелика ділянка дитячого майданчика усе це було їй болісно знайоме. А все тому, що більшість вільного часу у вечірні години та вихідні Олена Іванівна проводила саме так сиділа на дивані й дивилася у вікно. Жінку давно не покидало відчуття, що в квартирі сина їй відвели роль няньки та прислуги. Власне, так воно і було. А колись вона жила зовсім інакше…
…Олена народилася в звичайній родині. З дитинства росла скромною та вихованою дівчинкою. У неї все було як у всіх: спочатку школа, потім університет, перше робоче місце за розподілом. У чужому місті Олена залишатися не стала. Вирішила повернутися в рідні краї.
Після повернення влаштувалася на місцевий завод. Там і зустріла майбутнього чоловіка. Молодий начальник цеху Віктор відразу сподобався дівчині. Вона йому теж. За кілька місяців одружилися. Потім народився син Андрійко.
Олена мріяла ще про доньку. Однак щасливим планам не судилося збутися. Одного разу на завод приїхала молода жінка-технолог з міста. Говорили, що у тривалу відрядження, щоб налагодити виробничий процес на новому обладнанні. Наталка, так звали міщанку, дійсно налагодила процес. А ще забрала у Олени чоловіка.
Спочатку жінка вірила, що чоловік повернеться до родини. Але Віктор сам под
