КВАРТИРАНТКА
Олег Іванович технолог, йому вже за сорок пішов від дружини. Залишив квартиру, речі; забрав лише старенького «запорожця», який дістався від батька. У нього й завантажив валізу з особистими речами.
Розподілом майна займатися не захотів: Донька росте, хай їй усе лишиться.
З дружиною вони давно не розуміли одне одного; останнім часом він чув від неї лише два слова: «Дай грошей». Олег віддавав зарплату, премії, тринадцяту зарплату, а грошей дружині чомусь не вистачало. Пообіцяв щомісяця платити аліменти та, крім того, допомагати доньці.
Спочатку жив у друга, потім дали кімнату в гуртожитку, а як цінного спеціаліста поставили на чергу на житло. Було це в 80-х роках минулого століття тоді ще квартири давали безкоштовно.
Два роки Олег жив у гуртожитку, поки підприємство будувало девятиповерхівку. Потім його запросили до профкому:
Олеже Івановичу, сказав голова профкому, ви живете один, вам належить однокімнатна квартира, але є можливість дати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас висококласний фахівець, тому отримуйте ключі.
Олег навіть зніяковів: Дякую, звісно, радий, що тепер буде своє житло.
Через місяць він зібрав свої небагаті речі переважно технічну літературу й, завантаживши в того ж «запорожця», поїхав до нової квартири.
Ліфт ще не працював, тому Олег піднявся на пятий поверх пішки, з хвилюванням підійшов до квартири 72, дістав ключа й сунув його у замок.
Що за диво? здивувався він. Ключ не підходить.
Раптом він почув за дверима шепіт і шурхіт. Олег почав стукати, вимагаючи відчинити, але у відповідь тиша. Тоді він спустився, знайшов слюсаря, і вони відчинили двері. Усередині хтось жив: речі ще не були розставлені, стояли, як попало. В прихожій його зустріла жінка й перелякано подивилася на двох чоловіків:
Не виїду, і виселити мене не маєте права, у мене діти, сказала вона.
Олег побачив двох хлопчиків, років семи й восьми, які теж зі страхом спостерігали за ситуацією. Він намагався пояснити, що це його квартира, що у нього є ордер, а вона заселилася незаконно.
Ну, спробуй вигнати мене з дітьми на вулицю, у відчаї кричала жінка, на мороз мене викинеш.
Олег пішов. У профкомі розповів усе, як було. Незабаром зясували, що жінка вдова, чоловік загинув, жила вона в аварійному бараку, де ще лишилося кілька пяниць. Зимою барак промерзав, як його не топи. Жінку звали Надія, вона довго обивала пороги міської ради, але її постійно відсовували у черзі. І ось, не витримавши, заселилася у новий будинок.
Будемо виселяти, рішуче сказав голова профкому. Подамо до суду, але це займе час.
А чи не можна вирішити це мирно? запропонував Олег. Може, поговорити з нею.
Поговори, якщо почує, знизав плечима голова профкому. Але навряд щось вийде. Такі матері з дітьми немов божевільні, закону не шанують.
Олег знову пішов до своєї квартири, сподіваючись умовити жінку. Якраз лагодили зламаний замок.
Давайте поговоримо по-людськи, запропонував він. Ви ж зайняли чужу квартиру, закон не на вашому боці.
А тобі здається, що тобі її справедливо дали?
Звісно, справедливо, я двадцять років на підприємстві працюю, ось і ордер маю.
А у мене діти, і я не збираюся з ними у дір
