Роки Ланцюга
Барік не памятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Він народився у великому виводку на бідному подвірї на околиці села. Ще змалечку його долю позначило холодне залізо ланцюга, який він ніколи не зможе зкинути.
Спочатку життя було цікавістю. Він грався з братами, нюхав вологий ґрунт, гавкав на птахів. Але одного дня один із чоловіків у хаті вибрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвіря та привязав ланцюгом до шиї. З того моменту Барік став частиною господарства, як старе колесо чи іржавий візок. Ніхто не гладив його, не говорив ласкавого слова. Час для Баріка був лише очікуванням без надії.
Місяці минали, і ланцюг став його єдиним другом. Він був завдовжки лише кілька метрів, і Барік навчився не відходити далеко, щоб не відчути різкий поштовх, що залишав його без подиху. У нього не було будки чи схованки: він спав на землі, під дощем чи снігом, а коли вітер дмухав сильно, він тиснувся до стіни, тремтячи від холоду.
Пори року змінювалися: зими були жорстокими, з морозними ночами, коли Барік прокидався, вкритий інеєм. Літа були тортурами спеки та спраги. Іноді діти з хати кидали в нього камінням заради розваги чи лякали палицею. Ніхто про нього не дбав. Його життя було колом страждання, голоду та самотності.
Їжі було мало й мерзенної. Йому кидали шкірки від картоплі, голі кістки та рідко трохи кислого борщу. Барік їв із жадобою, боячись, що хтось відібере ці мізерні шматки. Він пив каламутну воду з іржавого відру. Ніколи не знав смаку свіжого мяса чи радості ситої трапези. Його тіло стало худим, ребра виступали під брудною, зколоченою шерстю.
Ніхто не виводив його на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Бачив, як інші собаки бігають на свободі, як люди ходять туди-сюди, як птахи літають. Він мріяв бігти, досліджувати, відчути ласку. Але це був лише сон, і кожного разу, коли він прокидався, ланцюг був на місці.
Остання Зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, що прикував його, захворів і перестав виходити на подвіря. Барік проводив цілі дні, не бачачи нікого. Миска з їжею приходила все рідше й була все порожнішою. Іноді сусід підходив до паркану і кидав йому шматок чорствого хліба, але частіше він отримував лише жалісливі погляди.
Барік відчував, як життя витікає з нього. Лапи боліли, холод проймав до кісток, а самотність ставала все важчою. Вночі йому снилася мати, тепло братів, воля. Але прокинувшись, він знаходив лише бруд і тишу.
Одного дня чоловік помер. Барік зрозумів це, тому що перестав чути його кашель, його важкі кроки. Кілька днів ніхто не зявлявся на подвірї. Барік був голодний, спраглий, наляканий. Він гавкав, просячи допомоги, але відповідав лише лу
