Односельцям розповідала брехню про свою доньку, бо було соромно.
У вузлику, підготованому на останню путь, лежали листи… від доньки. Ганна витягла їх і поклала померлій під подушку. Нехай візьме їх із собою в могилу разом із своїм тяжким соромом.
З невигаданого. Важкий сором.
Марія змалку вірила у сни. То було її особливе. Дівчата в селі часто розповідали свої сновидіння, а вона вгадувала, що вони означають. Майже не помилялася. А свої сни завжди розуміла сама. Ще вміла літати уві сні! Бувало, підніметься над хатами і летить! Аж серце замирає. Один сон снився їй особливо часто. Білі коні, вкриті сірими цяточками, запряжені в сани, а в санях вона з Дмитром, тримають віжки. Коні розганяються так, що злітають у небо! Їм аж дух перехоплює! Кидають віжки, пригинаються і летять… Цей сон приходив до неї доки Дмитро був живий. А коли його не стало, вона все ще бачила тих коней, але він уже не брав віжок лише стояв поруч і усміхався… Марії так подобалися ці «польоти», хоч і знала: кінь уві сні до біди, а то й смерті. Потім прокидалася то тиск підскакував, то серце болить…
Тієї ночі вони знову були в санях. Але ніхто не керував кіньми. Віжок зник. Коні піднімалися все вище, аж до хмар. На одній із них сиділо янголятко з крильцями і посміхалося. «Моя Олесенько!» скрикнула вона так голосно, що сама себе розбудила.
«Пора… Пора збиратися», прошепотіла вона. Без жалю, без сліз.
У хаті завжди любила чистоту. Вимила підлогу, витрусила килими. Дістала вузлик, що готувала «на смерть», розклала речі, написала записки що куди віддати. Бо без неї ніхто не розбере. Прийдуть чужі люди, шукатимуть… А першою, звичайно, прибіжить Ганна. Вона єдина, хто ще відвідує Марію. Подруга, майже сестра. Інші вже не дійдуть і ноги не носять, і роки беруть своє. А Ганна ще жвава.
Марія взяла зошит і почала писати листа.
«Пробач мені, Ганнусю. Ти для мене рідніша за сестру. Прожили з тобою пліч-о-пліч… Не винось на люди мій сором, прошу. Мені вже, може, і не буде боліти, коли люди зашепочуть, але все одно благаю… Багато років я брехала всім і тобі теж що моя донька дбайлива, просто хворіє, тому не приїздить. А правда в тому, що я не знаю, де вона. Гадаю, що жива, але покинула мене давно. Щоб не соромно було людям у вічі дивитися, я вигадувала… Не шукай її, не чекай на похорон… Поховай мене біля Дмитра там, де місце залишила. Хату і все в ній залишаю тобі. Може, щось твоїм онукам знадобиться. Не вдалося мені доньку виховати… Несе я за це страшенний сором. Нехай він піде зі мною… Прошу тебе, сестро…»
Марія добре натопила піч, закрила заслінку й лягла спати…
Ганна ще ввечері помітила, що в подруги не світить у вікні, але хіба ж могла здогадатися?
Чи не залишила померла яких записок? запитав міліціонер, який приїхав оформити смерть.
Нічого нема… Нічого… Важко їй було самій, ось і все… відповіла Ганна, перебираючи в кишені зімятий лист подруги.
* * *
Її Олеся була красунею і розумницею. Єдиною, улюбленою. Дмитро, агроном із колгоспу, закохався у прост
