В палаті на сьомому поверсі приватної лікарні було неприродно тихо. Кардіомонітор рівно дзижчав, біле світло освітлювало бліде обличчя Оксани, яка щойно перенесла операцію з приводу пухлини щитоподібної залози. Вона ледве відходила від наркозу, коли побачила свого чоловіка, Богдана, що стояв біля ліжка з паперовою пачкою в руках.
Очухалась? Добре, підпиши тут, його голос був холодним, без жодної жалісливості.
Оксана, спантеличена, прошепотіла: Що що це за папери?
Богдан сухо підсунув їх до неї: Розлучення. Я все вже оформив. Тобі лише підписати і справу з краю.
Вона завмерла. Губи тремтіли, у горлі ще боліло після операції вона не могла вимовити й слова. Очі наповнилися болем і нерозумінням.
Ти жартуєш?
Не жартую. Я ж казав не хочу жити зі слабкою та хворою жінкою. Втомився тягнути все на собі. Ти теж маєш дати мені жити так, як я хочу.
Він говорив спокійно, ніби обговорював заміну телефона, а не кидав дружину, з якою прожив майже 10 років.
Оксана гірко посміхнулася, сльози покотилися по щоках. То ти вибрав саме той момент, коли я не можу навіть встати, не можу нічому опиратися щоб змусити мене підписати?
Богдан на хвилину замовк, потім кивнув: Не звинувачуй мене. Це мало статися рано чи пізно. У мене є інша. Вона більше не хоче ховатися.
Оксана стиснула губи. Біль у горлі був ніщо порівняно з тим, що розривало серце.
Але вона не кричала, не ридала лише тихо спитала: Де ручка?
Богдан здивовано підняв брови. Ти й справді підпишеш?
Хіба не ти сам сказав? Це мало статися.
Він дав їй ручку. Її тремтяча рука взяла її, і вона повільно вивела своє імя.
Готово. Сподіваюся, ти будеш щасливий.
Дякую. Я перерахую твою частину майна, як домовились. Бувай.
Він розвернувся і вийшов. Двері зачинилися тихо, але якось моторошно.
Але не минуло й трьох хвилин, як вони знову відчинилися. Увійшов чоловік це був лікар Ярослав, найкращий друг Оксани ще з університету, і той, хто провів їй операцію. У руці він тримав медичну картку і букет білих троянд.
Мені сказали, що Богдан був тут?
Оксана ледь посміхнулася: Так. Прийшов розлучитися.
Як ти?
Краще, ніж будь-коли.
Ярослав сів біля неї, поклав квіти на столик і мовчки подав конверт.
Це твій проект розлучення, який надіслала твоя адвокатка. Ти ж просила, щоб якщо Богдан принесе папери я передам тобі це для підпису.
Вона відкрила й підписала, не вагаючись. Потім подивилася на Ярослава її очі сяяли, як ніколи.
Відтепер я не буду жити заради когось. Мені більше не треба вдавати «хорошу дружину» або прикидатися сильною, коли мені боляче.
Я тут. Не щоб замінити когось, а щоб йти поруч, якщо я тобі потрібен.
Оксана ледве кивнула. По її щеці скотилася сльоза але це не був біль. Це було полегшення.
Через тиждень Богдан отримав посилку. Це були оформлені документи про розлучення з усіма підписами. До них додалася маленька записка:
**«Дякую, що пішов. Тепер мені не доведеться триматися за того, кого я вже відпустила. Покинутим тут був не я. Це ти бо назавжди втратив ту, що любила тебе всім серцем.»**
І тоді Богдан зрозумів: той, хто думав, що контролює все, насправді сам опинився викинутим безжально і назавжди.
