13 травня
Сьогодні Роман Коваль, власник галереї «АртЗеркало», підняв голос, коли я випадково розтрощив його найцінніше дзеркало. Ти розбила моє дзеркало, отже сім років будеш моєю боржницею, прошипів він, підходячи так близко, що я відчув аромат його мятного спрею. Під моїми черевиками дзвеніли крихти венеціанської тканини, ніби сотні мініатюрних спалахів фотокамери. У горлі стояла пилюка: можна пережити будьщо, а ось тріск скляної рами, вартість якої дорівнює моєму річному доходу, це інше.
Я заплачу, зітхнула вона.
Заплатиш? Чим? Своїми викривленими вітринами? З сьогоднішнього дня працюй без зарплати, доки борг не сплатиш.
Пятнадцять років тому маленька дівчинка, Зоряна, сиділа у майстерні дідадзеркальника і ловила відображення в обрізках амальгами. Дід угощав її яблучним зефіром і казав: «Скло зберігає правду. Іноді страшно дивитися, та коли не боїшся краще розумієш себе». Після смерті діда мама продала крамницю; я переїхав до Києва, аби вчитися промисловому дизайну, підробляючи оформлювачем вітрин. Саме там мене помітив Роман високий, чарівний, обіцяв персональну виставку за кілька ескізів.
Перші місяці він називав мене «музою простору», цілуючи руку після кожного успішного проєкту. Потім, дружньо, критикував: «Блики надто холодні, додай тепла». Приємно, хоча й суворо. Навесні тон змінився: «Яка тобі фактура, коли навіть розміри плутаєш?». За це прийшли штрафи за «зіпсовані матеріали». Я втішала себе: «Він суворий, бо я можу краще».
У червневий вечір я переставляла підвіконня для нової експозиції. Біля входу стояло головне надбання Романа дзеркало XVIII століття в рамі, наче візерунок із сусального золота. Лише один сантиметр і візок з підвіконням вдарив раму. Тріск, мов постріл. Пауза. Дощ крихт.
Ти розумієш, що це був лот для королівського аукціону? Роман вигукнув так голосно, що заглушив сигналізацію.
Заміню, бурмотіла Зоряна, збираючи скляну крихту в відро, знайду реставраторів
Триста мільйонів гривень, якщо ти не в курсі. Або сім років рабства. Вибирай.
У підвалі галереї, де не ловив WiFi, я виготовляла інсталяції за його ескізами: лампилінзи, столипризми. Роман приймав роботу, підписуючи її лише своїм імям. Вечорами я поверталась додому, відкривала ноутбук і склеювала фотографії розбитого дзеркала в цифровий колаж, шукаючи у хаосі лінію, де тріщини збираються в обличчя.
Раз на тиждень завітала до мене Лариса, керамістка з суміжної майстерні.
Де ти зникла? У чаті мовчиш.
Працюю над боргом, відмахнулась я.
Лариса оцінила мої сутулі плечі і потерті долоні.
Знаєш, як ламають скло, щоб з нього зробили вітражі? Нагрівають до болю, а потім різко охолоджують.
Дякую за метафору, усміхнулась я.
Метафора, так, але у мене на складі купа битої кераміки. Якщо захочеш бери. Крихта до крихти і вийде щось нове.
Осінню осу прибув куратор мобільного фестивалю «Місто Світла» Кирило Шубин. Він шукав авторів для нічного перформансу на старій залізничній станції. У галереї йому показали проєкти Романа; Кирило кивнув ввічливо, та його погляд затримався на кошику з розбитим склом у куті.
Хто працював з цим?
Відходи, швидко сказав Роман. Нікому не цікаво.
Я підняла голову:
Мені цікаво.
На вулиці Кирило підкрався до мене:
Покажіть ескізи, які нікому не показували.
Якщо поговоримо, мене звільнять.
Він простягнув візитку.
Тоді зустрінемось там, де немає вашого босса. Завтра о восьмій, платформа 13.
Платформа була порожня, лише іржаві годинники тикали під дахом. Я розгорнула на планшеті 3Dмодель: гігантська тріснула маска, всередині якої глядачі ходять лабіринтом дзеркальних стін. Прожектори пробігають по крихтах, формуючи фразиосколки: твої руки криві, ти боржник, ти ніщо. Чим ближче до центру, тим слова розчиняються, доки поверхня не стане чистою відбиває лише обличчя глядачів.
Кирило мовчав, а потім тихо сказав:
Це не інсталяція. Це особиста революція на 360 градусів. Зробимо?
У мене немає бюджету, матеріалів, все розбите належить гал
