Тетяна спрыгнула з човна, пахнучого смолою і річковою трясовою, і миттєво зрозуміла назад вже не повернеться. Повітря тут було інше: вологе, наповнене ароматом сосни, моху, риби і чогось ще, наче сама живиця землі без домішок.
Ласкаво просимо, сказав провідник, хлопець у рибацькому жилеті. Це база «Живі Води». Ставте намет, де завгодно. Туалет вон там. Хочеш працювати завтра овісімі на березі. Прибираємо сміття.
Тетяна кивнула. Слово «працювати» її не лякало. Лякало інше мовчання. Вперше за довгі місяці ніхто не задавав їй питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже впоралася?», «Ти знову будеш викладати?». Ніхто не дивився з жалобою чи тривогою.
Вона розклала намет на схилі, біля краю води. Сіла на крижану колоду, зняла чоботи і опустила ноги в крижану Дністерську. І вперше за довгий час не заплакала.
Минуло два тижні. Тетяна носила відра, копала траншеї, мила котелки. Рукі були в подряпинах, спина боліла від важкого інструменту, а в голові панувала тиша. Люди на базі були різні: студенти, біологи, колишні ІТфахівці, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті. Усі трохи загублені.
Хто ти була? спитала якось ввечері Оленка, дівчина з рудими дредами і голосом, схожим на кобзарський.
Викладачка. Історія мистецтва. Університет у Тернополі.
Чому пішла?
Син помер. Рік тому. Він потонув. Слів просто не залишилося.
Оленка не вигукнула, не розмахнула руками. Лише кивнула:
Розумію. У мене батько рак. Помер у грудні. Я їхнула сюди. Інакше б зійшла з розуму.
Тут не зійдеш?
Тут можна зійти, але не страшно.
Тетяна вперше усміхнулася.
Вона почала малювати на крафтовому папері зі старих мішків. Зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища. І іноді свого сина. Тепер він у рибацькому жилеті і з веслом, усміхається.
Одного разу хтось повісив її малюнки на мотузку біля їдальні. А ввечері всі принесли свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження, вигукнув Андрій, високий і завжди розпатланий координатор. Хто ким був, ким став, ким хоче бути покажіть!
А ти? спитала Тетяна.
Був маркетологом. Тепер чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Вони обидва засміялися і більше не ховали своїх шрамів.
На третій місяць прийшла біда. Не з лісу, а з міста. На човні підпливли мати і сестра Тетяни. Як яскраві вітровки, з гігантськими валізами і обличчями, сповненими докору.
Тетяно! Ти з розуму зїхала?! крикнула мати біля її намету. Де ти взагалі? Тут люди дикаки! Як ти виглядаєш! Боже мій, це законно?
Сестра Вероніка оглядала все, ніби шукала куди скаржитися.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не береш трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. А ще тобі майже сорок! Ти ж викладачка!
Тетяна мовчала. Люди біля вогнища застигли. Оленка підскочила ззаду, тихо доторкнулася до плеча:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шоку, продовжувала мати. Думали, ти в депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, потрібна реабілітація.
Це й є моя реабілітація, мамо.
Не дурни. Ти спиш у наметі! Ти таскаєш воду! Ходиш з чужинцями!
Вони не чужинці. А ти Ти давно мене не чуєш.
Тетяно, втрутилася Вероніка. Ти нас не чуєш. Ми ж твоя сімя!
Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли я не могла встати? Коли щодня думала, що краще б померла замість нього?
Ми намагалися допомогти!
Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна це не допомога. Це відмазка, щоб не бути поруч.
На мить настала тиша, лише річка плескалась, ніби погоджуючись.
Андрій підбіг, запропонував чашку чаю. Мати підскочила:
Хто це?! Тебе зомбував?
Це людина. Один із небагатьох, хто не боїться моєї болі. А я не зомбі. Я жива.
Ти божевільна, прошепотіла Вероніка. Просто божевільна.
Можливо. Але це мій вибір.
Вони поїхали наступного дня без прощань. Тетяна сиділа на причалі босоніж, тримаючи банку меду. Оленка сіла поруч.
Як ти?
Як дерево, у якого вирвали корені, а воно раптом пустило нові.
Класна ти. Викладачка.
Так. Тепер життя.
До кінця вересня Тетяна залишилася на базі однією з останніх. Дехто поїхав, хтось залишився на зиму. Андрій теж. Він збудував зим
