Три роки тому світ Володимира Івановича розсипався і відродився знову, тепер у новому, сяючому вигляді. Тоді його семирічна донька Соломія, яскравий ангел у дитячому тілі, почала слабшати. Її усмішка, що коліш освітлювала навіть найпохмуріші кімнати, зявлялася все рідше. Лікарі, спочатку стримані, а потім холодні, як зимовий вітер, винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не здригнувшись. Але для Соломії це не було кінцем це був виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої княгині.
Володимир і Оксана, люди з розбитими серцями ще до того, як усвідомили, що їх можна розбити, робили усе можливе, щоб дати доньці шанс на життя. Вони мріяли, щоб Соломія пішла до школи, навчилася читати, писати, рахувати, щоб перед сном вона могла слухати казки. Для багатьох це звичайні речі. Для них це був подвиг.
Вони знайшли репетиторку Дарину Миколаївну, жінку з добрими руками та мудрим серцем. Вже за два тижні вона помітила тривожні ознаки: після кожного заняття у Соломії починався сильний біль у голові. Дівчинка стискала скроні, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, казала вона. Я маю встигнути». Дарина Миколаївна не могла мовчати й ніжно, але рішуче порадила батькам звернутися до лікарів.
Оксана, жінка з материнською інтуїцією, відчула щось не так. Вона записала доньку на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати та тендітна, як весняна квітка, Соломія пішли до лікарні. Володимир, сильний, впевнений у собі чоловік, переконував себе: «Це вікові зміни. Організм росте. Все пройде». Він не міг, просто не міг допустити думку, що його донька хвора. Соломія була дивом довгоочікуваною дитиною, народженою у 38 років, коли всі вже зневірилися. Щодня вони шепотіли: «Дякую, Боже, за неї». А тепер здавалося, що Бог забирає Свій дар.
Три години ціла вічність вони провели в лікарні. Лікар був холодний, як січневий вітер. Наступного ранку, залишивши Соломію з нянею, батьки повернулися за результатами. У кабінеті їх зустріли важка мовчанка та похмурий погляд.
«У вашої дитини пухлина мозку, сказав лікар. Прогнози невтішні».
Оксана захиталася, ніби підсічена. Обличчя Володимира закамяніло. Він стояв, наче в тумані, не вірячи, не приймаючи, не бажаючи. Це не могло бути правдою. Це була помилка. Помилка Всесвіту. Вони побігли до іншої лікарні, потім до третьої, четвертої. Скрізь той самий діагноз. Той самий вирок.
Почалася боротьба. Боротьба за кожен день, за кожен подих. Володимир і Оксана продали бізнес, квартиру, машину. Вони літали до США, Німеччини, Ізраїлю. Платили за експериментальні методи, за найкращих лікарів, за останню надію. Але медицина розвела руками. Соломія згасала. Повільно, неминуче. Але з усмішкою.
Одного вечора, коли сонце ховалося за обрій, забарвлюючи кімнату в золото, Соломія тихо сказала батькові:
«Тату ти обіцяв мені собачку на день народження. Памятаєш? Я так хочу з нею пограти Я встигну?»
Серце Володимира розривалося. Він стиснув її маленьку руку, дивився в очі, повні світла, і прошепотів:
«Звичайно, доню. Звичайно, подаруємо. І ти обовязково з нею пограєш. Обіцяю».
Оксана проплакала всю ніч. Володимир стояв біля вікна, дивився у темряву і шепотів у порожнечу:
«Навіщо Ти забираєш її? Вона така добра, така світла Візьми мене! Візьми мене замість неї! Я не потрібен цьому світу, а вона вона потрібна всім!»
Наступного ранку він тихо зайшов до кімнати Соломії, тримаючи на руках маленьке цуценя золотистого ретривера з очима, повними доброти. Раптом цуценя вирвалося, метнулося по килиму, як блискавка, і стрибнуло на ліжко. Соломія відкрила очі і вперше за довгий час засміялася.
«Тату! Який же він гарний! скрикнула вона, притискаючи цуценя до себе. Я назву його Перун!»
З того дня вони не розлучалися. Перун став її тінню, захисником, її голосом, коли слова вже не підкорялися. Лікарі давали Соломії півроку. Вона прожила вісім місяців. Можливо, саме любов до Перуна дала ї
