Давним-давно, коли ще вітали весіллями та раділи дрібним радощам, я зробив подарунок своїй доньці. Віддав їй квартиру на весілля. Лише згодом я зрозумів, яку велику помилку скоїв.
Була в мене дружина гарна, ніжна, розумна. Прожили ми разом двадцять три роки, і то були найщасливіші дні мого життя. Та недавно страшна хвороба забрала її. Разом ми виростили доньку Олену.
Ще за життя дружина запропонувала купити ще одну квартиру, щоб здавати її та мати додатковий дохід. Пенсія ж в мене була копійчана. Вона казала: «Оренда то капля по каплі, а якщо стане зле, завжди можна продати. Нерухомість справжнє добро». Олена вже сама могла дбати про себе.
Коли Олена прийняла пропозицію свого нареченого, я подарував їм ту квартиру, щоб жили у своєму, а не в орендованому. Та пізніше глибоко пошкодував. Завжди думав, що донька розумна, але вона зробила ось що.
Лише отримавши документи, вона одразу продала квартиру й купила новенький «Мерседес».
«Де ж ти житимеш, Олено?» запитав я.
«Тату, ми легко заробимо на нове житло, а поки будемо знімати. Ми з чоловіком мріяли про власне авто. Залишилося ще кілька тисяч, тож ми з Іваном вирішили полетіти в Туреччину. Давно вже заслужили гарну відпустку».
Сказати, що я був у шоці це нічого не сказати. І довго вони їздили на тому авто? Звісно ж ні! Через три місяці мій зять потрапив у аварію, і машина перетворилася на купу брухту. Добре ще, що Олена не постраждала. А потім вона дізналася, що її Іван завів коханку та покинув її.
Олені нічого не лишалося, як повернутися до мене, адже вона втратила і чоловіка, і квартиру, і машину.
