Маріна Коваль завжди поспішала.
Цього листопадового вечора вона бігла вулицею Ювелірів, напіврозстібнута куртка ледве трималась на плечах, а папка з документами ось-ось випаде з рук. Дощ почався з дрібного мряки, але за лічені секунди перетворився на густу завісу, що закривала тротуари. Вона стиснула зуби. План був простий: дістатись додому, вмитись і готувати презентацію на завтра. Але злива не залишила вибору треба було сховатись.
Вона штовхнула двері невеликої книгарні-кав’ярні, з тими самими дерев’яними меблями, що немов переносили в іншу епоху, і ароматом свіжо змеленої кави. Стріпнула воду з волосся і підійшла до стойки.
Чорний чай, будь ласка, промовила, навіть не піднімаючи голови.
А кава не підходить? почула вона чоловічий голос, з легким відтінком цікавості й жарту.
Маріна підвела погляд. За стойкою стояв високий чоловік років за тридцять, із темно-русявим волоссям і дводенною щетиною, який дивився на неї з усмішкою, наче знав її все життя.
Не коли треба думати, відповіла вона трохи захисно. Кава мене розганяє.
Тоді… чорний чай. Але попереджаю: за цими столиками більшість все одно програють битву з кавою, він показав на майже пусте приміщення.
Вона вперше за весь день усміхнулась.
А ти…?
Ярослав Лисенко, простягнув він руку через стійку. Власник, бариста і затятий книголюб.
Маріна представилась, взяла чай і сіла біля вікна. Дощ бив у шибки, наче хотів увірватись всередину. Поки вона намагалась зосередитись на нотатках, Ярослав підійшов із книгою в руках.
Якщо не проти… думаю, ця тобі сподобається.
Це був старий роман у синій обкладинці з позолотою.
А звідки тобі знати, що мені подобається? здивовано запитала вона.
Не знаю. Але коли хтось вбігає під дощем, просить чаю і має такий вигляд, наче не хоче ні з ким розмовляти… йому швидше за все потрібна хороша історія, а не щось інше.
Маріна взяла книгу, трохи здивована. Поки вона перегортала сторінки, шум дощу і аромат кави з інших столів злились у щось тепле й затишне.
Ти завжди тут працюєш? спитала вона пізніше.
Завжди, коли дощить, відповів він загадково.
Вона засміялась, подумавши, що це жарт. Але це була правда.
Наступні дні місто повернулось до звичного ритму, а Маріна до своєї божевільної рутини. Але одного вівторка нова злива знову загнала її в книгарню. Ярослав стояв там, наче чекав на неї.
Знову ти, промовив він, наливаючи чай без її прохання.
Знову дощ, відповіла вона.
Того дня вони розмовляли більше. Маріна дізналась, що Ярослав успадкував заклад від діда спочатку це була лише книгарня, але він додав кав’ярню, щоб «дати людям привід залишатись довше». Він же зрозумів, що Маріна працює архітектором у вимогливій фірмі, де дванадцятигодинний робочий день норма.
Звучить виснажливо, зауважив він.
Так і є, зізналась вона. Але я не вмію інакше, окрім як бігти.
Ярослав подивився на неї з такою споко
