Олексій сів у машину, готуючись їхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер невідомий. Він неохоче натиснув зелений значок.
Ало. Хто це?
Це я Привіт, відповіла незнайома жіноча голос.
Хто*я*? голос Олексія напрузився. Представся!
Тиша. Потім ледве чутно:
Це я твоя мати.
Олексій завмер. Пальці стиснули кермо, серце забилося швидше.
Які дурниці? Моя мати померла двадцять девять років тому!
Ні Я Тетяна Я тебе народила. Олексію, це справді я
Він відключив. Серце билося, долоні спітніли. Він відчував, що хтось відчинив двері у страшне минуле, яке він намагався назавжди поховати.
За кілька хвилин телефон дзвонив знову. Той самий номер.
Не хочу тебе чути, холодно сказав він. У мене немає матері. Жінка, яка мене народила, пішла, коли мені було девять. З тих пір я сирота.
Будь ласка, лише пять хвилин. Заклинаю тебе
Навіщо? Щоб почути ще одну брехню?
Просто зустрінемось. Один раз. Я все поясню.
Олексій не хотів. Але знав вона не зупиниться. Знайде його адресу, прийде до дверей, турбуватиме дружину, лякатиме доньок.
Через два дні вони зустрілися в ліску на околиці Львова.
Тетяна Іванівна сиділа на лавці, згорблена, постаріла, але все ще намагаючись зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
Привіт, Лесику
Олексій, виправив він різко.
Вона підняла на нього очі у них була розпач.
Я знаю, я винна Але в мене не було вибору
Він мовчав. Перед очима виринали спогади як вона кричала, била посуд, йшла на побачення, залишаючи його одного.
Ти віддала мене до тітки Марії. І сказала: «Повернуся за місяць». Але втекла до Італії з якимось бізнесменом.
Я думала, що він допоможе нам обом Але він не хотів брати тебе. А я
Ти обрала його. Не мене.
Вона заридала.
У мене немає більше нікого. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Мені ніде жити. Навіть їжі немає. Я зовсім одна.
Тобі себе шкода? запитав він, ледь схиливши голову. А мені у девять років, хто мене жалів?
Пробач Я не знала, як просити вибачення. Усе чекала, що ти сам прийдеш
Навіть листівки не надіслала. Ніколи.
Тиша. Тоді Тетяна прошепотіла:
Але ти все одно добрий чоловік Виріс гідним.
Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Марії. Моїй дружині. Друзям. Але не тобі.
Вона простягнула руку, але він відійшов.
Я тебе не осуджую. Але для мене ти чужа. Навіть не ворог. Просто пустота.
Я вмираю прошепотіла вона.
Тоді час згорнутися. Але не переді мною.
Він підвівся і пішов, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях полегшення. Минуле, нарешті, відпустило. А життя продовжилося.
