Північний дзвінок, що розірвав тишу.
Раптом телефон задзвонив о пів на дванадцяту вночі. Олена щойно задрімала під рівним диханням чоловіка, і різкий звук змусив її здригнутися. Вона відчула, як серце забилося частіше у таку годину не варто чекати нічого доброго.
“Іване,” легенько штовхнула вона чоловіка. “Іване, прокидайся! Телефон.”
Він рвонувся на ліжку, схапаючи слухавку. Олена спостерігала, як його обличчя змінювалося, блідніючи з кожною секундою.
“Як коли?” спитав він приглушеним голосом. “Так так зрозумів. Зараз приїду.”
Іван повісно поклав трубку. Його пальці тремтіли.
“Що трапилося?” прошепотіла Олена, відчуваючи, що сталося щось незворотнє.
“Михайло та Наталка” він ковтнув. “Аварія. Обоє. На місці.”
Тяжка тиша заповнила кімнату, перебиваючись лише тиканням годинника. Олена дивилася на чоловіка, не вірячи власним вухам.
Ще позавчора вони всі сиділи на кухні, пили чай, Наталка ділилася новим рецептом вареників. А Михайло, найкращий друг Івана ще зі студентських років, розповідав історії про рибалку.
“А Вірочка?” раптом згадала Олена. “Боже, що ж тепер із Вірочкою?”
“Вона була вдома,” поспіхом натягаючи штани, відповів Іван. “Мені треба їхати, Оленко. Там треба оформити документи. І ще”
“Я поїду з тобою.”
“Ні!” різко обернувся він. “Соломія залишиться сама. Не варто її лякати серед ночі.”
Олена похитала головою. Чоловік мав рацію немає сенсу втягувати їхню дванадцятирічну доньку в цю трагедію. Принаймні, не зараз.
Усю ніч вона не зімкнула очей. Блукала квартирою, час від часу поглядаючи на годинник. Зазирнула до Соломії та спала, тихо дихаючи, щокою притулившись до долоні, а руде волосся розсипалось по подушці. Така спокійна, така беззахисна.
Іван повернувся на світанку, з виразною втомою на обличчі, з почервонілими очима.
“Все підтвердилося,” втомлено промовив він, осівши у крісло. “Лобове зіткнення з вантажівкою. У них не було жодного шансу.”
“Що тепер буде із Вірочкою?” тихо спитала Олена, ставлячи перед чоловіком чашку міцної кави.
“Не знаю. У неї залишилася лише бабуся у селі. Вона дуже стара, ледве пересувається.”
Вони мовчали. Олена дивилася у вікно, де світав похмурий ранок. Вірочка, хрещена Івана, була одноліткою їхньої Соломії. Тихенька білявка, завжди трохи осторонь.
“Знаєш,” повільно сказав Іван, “я думаю Може, візьмемо її до нас?”
Олена різко обернулася:
“Ти серйозно?”
“Чому б і ні? У нас є місце, вільна кімната. Я ж її хрещений! Не можу ж кинути дитину на призволяще!”
“Іване, але це це дуже серйозне рішення. Треба обдумати. Поговорити із Соломією.”
“Що тут обдумувати?” вдарив кулаком по столу. “Ця дівчинка залишилася сиротою! Моя хрещениця! Я не зможу дивитися собі у вічі, якщо її покину!”
Олена прикусила губу. Звісно, чоловік мав рацію. Але все відбувалося так швидко, так несподівано.
“Мамо, тату, що трапилося?” сонний голос Соломії змусив їх здригнутися. “Чому ви так рано встали?”
Вони переглянулися. Момент істини настав швидше, ніж очікували.
“Кохана,” почала Олена, “сядь. У нас дуже погана новина.”
Соломія слухала мовчки, її очі розширювалися з кожним словом. А коли батько сказав про те, що Вірочка буде жити з ними, вона різко підвелася:
“Ні! вигукнула вона. Не хочу! Нехай їде до бабусі!”
“Соломіє!” грізно сказав Іван. “Як ти можеш бути такою байдужою! Після всього, що сталося”
“А мене що, це не стосується? у очах дівчини блиснули іскри. Це не мої проблеми! Не хочу ділити з нею свій дім! І вас теж!”
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Олена збентежено подивилася на чоловіка:
“Може, не варто поспішати?”
“Ні, відрізав він. Рішення прийняте. Вірочка житиме з нами. Соломія звикне.”
За тиждень Вірочка заселилася. Мовчазна, бліда, з погаслим поглядом. Вона ледве говорила, відповідаючи лише кивками.
Олена старалася оточити її турботою. Готувала її улюблені страви, купила нову постіль із вишитими квітами.
Соломія наполегливо ігнорувала Вірочку. Замикалася у кімнаті, а якщо зустрічала її у коридорі, відводила погляд і проходила повз.
“Годі тобі так себе вести! лаяв її батько. Матимеш хоч трохи серця!”
“А що я такого роблю? відповідала Соломія. Просто поводжуся так, ніби її немає. Маю ж право! Це мій дім!”
Напруга зростала з кожним днем. Олена метушилася між дівчатами, намагаючиІ тільки коли Вірочка, ридаючи, розповіла Соломії, як важко було втратити батьків, а та, раптом зрозумівши її біль, обняла її, у домі знову запанував мир.
