Мій син перетворився на халупника, а його дівчина його точне дзеркальне відбиття. Я втомилася жити в їхньому безладі.
Ніколи не думав, що скажу це вголос, але мені годі. Годі брудного посуду, підлоги, яку не підмітали тижнями, цього постійного запаху залишків їжі та відчуття, ніби я живу з неохайними сусідами, а не у власній квартирі. І все це через мого власного сина та його «кохану», які вже два місяці тут живуть, ніби на курорті.
Олесь має двадцять років. Він навчається заочно, нещодавно закінчив строкову службу і одразу знайшов роботу. Дорослий чоловік, начебто самостійний, допомагає з витратами, не сидить без діла. Я пишався ним. Аж до тієї розмови.
«Тату, сказав він мені одного дня, у Соломії вдома тяжко. Батьки постійно сварються, кидаються речами, вона навіть спокійно вчитися не може. Вона може пожити у нас деякий час, поки все не заспокоїться? Ми не будемо заважати».
Мені стало її шкода. Я бачив її раніше соромязливу, чемну, з опущеними очима, тихим голосом. Як можна відмовити? Тим більше, що у Олеся своя кімната, місця вистачає. Але я не очікував, який «подарунок» нас чекає.
Перші тижні вони намагалися: посуд мили, підлогу підмітали, не галасували. Ми навіть склали графік прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я думав, що вони, можливо, і справді повзріли. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудний посуд із засохлими залишками стояв у мийці днями, волосся й фантики валялися на підлозі. Ванна? Плями від шампуню, волосся у зливі, залишки мила. Їхня кімната нагадувала лігво: розкиданий одяг, крихти на столі, ліжко ніколи не заправлене. Соломія ходить із маскою на обличчі, з телефоном у руці, ніби не в моїй хаті, а в спа-салоні.
Я намагався говорити, просити, нагадувати. Завжди одна відповідь: «Не встигли, зробимо пізніше». Але «пізніше» так і не наставало. Тоді я почав просто класти швабру та мийні засоби їм прямо в руки без зауважень, мовчки. Навіть це нічого не змінило. Одного разу вони розлили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову довелося прибирати мені.
Коли я зайшов до їхньої кімнати і побачив цей безлад, я не втримався:
«Вам самім не противно так жити?»
Олесь, навіть не зморщившись, відповів:
«Генії панують над хаосом».
Але я не бачу жодного генія в цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, і користуватися моєю працею.
Олесь обіцяв допомагати продукти, комунальні. Насправді він платить лише рахунки. Продукти раз на тиждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Вони пропонують мені, але це не гріє холодильник пустий. На ці гроші можна було б годувати всю родину.
Соломія не працює, вона навчається. У неї є стипендія, але жодної копійки вона не вклала ні в їжу, ні в прибирання. Все йде на дрібниці. Коли я запропонував переглянути витрати, просто трохи допомогти, вона ображено знизала плечима.
Я виховував Олеся сам. Його мати пішла ще до його народження. Мої батьки допомагали, я працював вдвічі більше, заощаджував, робив усе для нього. Ніколи йому нічого не докоряв. І не хочу починати зараз. Але бачити свою оселю, що перетворюється на халупу, це вже занадто.
Я намагався говорити спокійно. Раз, другий, третій Тепер зрозуміло: вони не зміняться. Вони вважають, що я старий буркотун, що я повинен бути радий, що вони взагалі дозволяють мені жити з ними під одним дахом.
Два місяці я терпів. Але досить. Я скажу їм прямо: або берете себе в руки, або їдете в гуртожиток. Може, там вони зрозуміють, що таке поважати працю інших і чийсь простір.
Бо мені набридло бути їхньою прибиральницею. Я хочу нарешті жити спокійно, без стресу, без купи брудного посуду та шкарпеток, розкиданих по кухні.
А ви? Як би ви вчинили? Ризикнути сваркою з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у квартирі, яку я будував власними руками?
