Ти певен, що твоя дружина така, як ти її уявляєш?
Богдане, не хотів тобі говорити про це в день весілля Але чи знаєш ти, що твоя молода дружина має доньку? мій колега по роботі прикував мене до водійського сидіння цими словами.
Що ти маєш на увазі? не хотів вірити такій новині.
Моя жінка, побачивши твою Маряну на вашому весіллі, прошепотіла мені:
Цікаво, чи знає молодий, що його наречена залишила дитину в дитячому будинку?
Уяви собі, Богдане? Ледь не зомлів. Моя Соломія лікарка у пологовому. Вона впізнала твою Маряну по родимці на шиї. Каже, що та назвала доньку Олесю і дала своє прізвище Зінкевич. Це було років пять тому, колега пильно дивився на мене.
Я сидів, наче приголомшений. Ось так новина!
Вирішив сам усе зясувати. Не хотів вірити чуткам. Звісно, розумів, що Маряна не наївна дівчина, їй тоді було тридцять два. До нашої зустрічі вона, безперечно, жила своїм життям. Але як можна відмовитися від дитини? Як потім із цим жити?
Завдяки знайомим я швидко знайшов дитячий будинок, де виховувалася Олеся Зінкевич.
Директор представив мені веселу дівчинку з сяючою усмішкою:
Знайомтесь, наша Олеся Зінкевич, звернувся він до неї, скільки тобі років, дитинко?
Неможливо було не помітити, що дівчинка трохи косоока. Мені стало шкода малечу. Вже уявляв її частиною нашого життя. Адже ця крихітка донька моєї коханої! Бабуся колись казала:
Дитина хоч і крива, а для батьків чудо.
Олеся сміливо підійшла ближче:
Чотири роки. Ти мій тато?
Я знітився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить батька?
Олесю, давай поговоримо. Ти хотіла б мати маму і тата? дурне питання, але вже хотів обійняти її і негайно забрати додому.
Хочу! Ти мене забереш? вона подивилася на мене з надією.
Заберу, трохи пізніше. Почекаєш, зайченятко? у горлі завмерло.
Почекаю. Ти не обманюєш? Олеся стала серйозною.
Не обманюю, поцілував її у щічку.
Дома розповів дружині.
Маряно, мені неважливо, що було до мене, але Олесю треба забрати. Я її усиновлю.
А мене ти питав? Чи хочу я цієї дівчинки? Ще й косоокої! Маряна підвищила голос.
Це ж твоя рідна дочка! Зробимо операцію все виправиться. Вона чудова! Ти її одразу полюбиш, мене вразила її реакція.
Урешті я ледь не силоміць умовив Маряну погодитися.
Минув рік, перш ніж ми забрали Олесю додому. Я часто навідувався до дитячого будинку. За цей час ми з нею подружилися. Але Маряна досі вагалася, навіть хотіла зупинити процес усиновлення. Я переконав її завершити справу.
Настав день, коли Олеся вперше увійшла в наш дім. Все її дивувало, тішило. Незабаром лікарі виправили їй зір. Операції не знадобилося досить було корекції. Я щасливий: моя донечка стала схожа на матір, як дві краплі води. У моїй родині дві красуні дружина і дочка.
Проте Олеся довго не могла насититися. Постійно ходила з пачкою печива, не розлучалася з нею навіть у ліжку. Не вдавалося відібрати. Дитина відчувала голод. Маряну це дратувало, мене дивувало.
Я намагався згуртувати родину, але на жаль Дружина так і не полюбила доньку. Вона любила лише себе, своє его ніби застигле “я”.
Між нами почалися сварки, образи, болючі конфлікти. Причина Олеся.
Нащо ти привів цю дику дівчинку до нашої родини? Вона ніколи не буде нормальною! кричала дружина.
Я любив Маряну, не уявляв життя без неї. Хоча мати колись сказала:
Сину, це твоя справа, але ми бачили Маряну з іншим чоловіком. Щастя з нею не знайдеш. Вона нещира, підступна. Обі
