«Доки вона не позбавиться цього ледаря, жодної допомоги!» так я сказала своїй доньці, щоб вона нарешті стала самостійною.
«Доки вона не розлучиться жодної копійки від нас!» я була категорична. Наша хата щодня трясеться від сварки не через мене чи чоловіка, а через мого зятя. Ця людина, за яку моя донька вийшла заміж це справжній король лінощів. Він не працює вже півтора року, обмежуючись випадковими підробітками, а решту часу просто «існує». Моя донька тягне на собі все: догляд за двома малюками, будинок, гроші і все це під час декрету. А він? Він філософує.
Звісно, вона не може працювати на повну двійня постійно потребує уваги. Я пропонувала допомогу, але лише за однієї умови. Так, суворої і ясної: жодної гривні, поки вона не позбудеться цього нахлібника. Бо допомагаючи їй, ми, по суті, утримуємо й його. А годувати чужий лінь не в моїх планах.
З самого початку Марян мені не подобався. Я сподівалася, що вона отямиться, але на жаль вони одружилися. Молодість, кохання, ілюзії все це затуманило їй голову. А тепер ми розгрібаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше здавали її це був наш єдиний додатковий дохід на пенсії. Але «молоді» не могли платити за оренду, тому ми поступилися. Я лише попросила зробити невеличкий ремонт щоб дітям було комфортно.
І тут Марян показав свою справжню суть:
«Я цим займатись не буду. Я не майстер, я інтелектуал. Нехай професіонали роблять».
Але на які гроші, питається? Він і гвинта не заробив за життя! Все, що він вміє розводити демагогію та жалітися на невдачу. Вечорами? «Не можу, сімя». Вихідні? «Треба відпочивати». Він звик, що все йому мають принести на тарілці.
Коли я прямо назвала його ледарем, він образився: «Ви до мене несправедливі!». А моя донька? Замість підтримки, почала дорікати:
«Через вас ми знову посварились! Чому ви втручаєтесь?»
Я вирішила тримати дистанцію. Але попередила чітко: якщо вона сама у цю яму залізла нехай сама йі вилазить. Нехай не тягне руку по допомогу. Але коли я дізналася, що вона вагітна двійнею серце розривалося. Я сподівалася, Марян опамятається. Ан ні! Все знову впало на нас. Доробили ремонт, шукали ліжечка, возили до лікаря. А він? Все так же на дивані, за компютером.
Оленка старалася, але було видно вона починає розуміти, з ким повязала життя. Разом ми якось облаштували квартиру. Все своїми руками. Звісно, він потім купив якісь дрібнички на розпродажі але це не виправдання! Коли у тебе сімя треба бути чоловіком. А він? Просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми зрозуміли, як вони виживають: вони оформили кредитку. Та ще й приховували це! А потім дзвінок:
«Мамо, ми не витягуємо Допоможи»
Я була в лютості.
«Оленко! Ти народила дітей від чоловіка, який гвинта не вкрутить! Як ти збиралася тягнути це все?»
«Ми просто проходимо через складний період»
«Який ще період?! У тебе є житло, батьки, які все на собі тягнуть! А він? Він не може знайти роботу то зарплата мала, то далеко, то графік не підходить!»
«Мамо, ти не розумієш Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!»
«Але саме за копійки й живеш! Ти, діти, і він на нашій шиї!»
Мені набридло бути «дойною коровою». Я сказала рішуче:
«Доки не розлучишся забудь про нашу допомогу. Жодної гривні. Якщо хочеш жити з ним викручуйся сама».
Вона розридалася:
«Ви хочете, щоб мої діти росли без батька?»
Тоді я сказала те, що давно думала:
«Краще без батька, ніж з таким зразком. Чоловік, який живе за рахунок інших це не приклад».
Я мати. Але я не жертва. Я хочу, щоб моя донька виховувала дітей з чоловіком, а не з тягарем. Щоб вона поважала себе. Щоб не бігала по допомогу, поки він попиває чай, дивлячись серіали.
Вона мовчки поклала слухавку. Але я знаю одного дня вона зрозуміє.
