З важкою душею збираюся з сином у гості до мами. Серце стискається від думки про відїзд, та все ж складаю речі й вирушаю з сином, Данилком, до мами, Олени Петрівни. А все тому, що вчора, поки ми гуляли, мій чоловік, Андрій, вирішив бути «гостинним» та прийняв у нашу кімнату його сестру Ганну, її чоловіка Тараса та їхніх дітей Софійку й Дениска. Навіть не поцікавився моєю думкою! Просто заявив: «Ти з Данилком можете пожити у твоєї мами, там місця достатньо». Я досі в шоці від такої нахабності. Це ж наш дім, наша кімната, а тепер я маю збирати речі й поступатися місцем чужим людям? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли ми повернулися з прогулянки. Данилко був втомлений, нявкав, і я мріяла покласти його спати, а потім випити спокійно чаю. Але, увійшовши в квартиру, побачила хаос. Ганна з Тарасом вже влаштувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметика, навіть ноутбук були звалені в кутку, ніби мене тут і не було. Я завмерла: «Що це за безлад?» Андрій, спокійний, відповів: «Ганні з родиною потрібне житло. Я подумав, що ти можеш поїхати до мами. Там вам буде комфортніше.»
Мені ледь не задушило від люті. По-перше, це наш дім! Ми купували його разом, вибирали кожну річ. А тепер я повинна зникнути, тому що його родичі захотіли пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не запитав моєї думки? Можливо, я б погодилася, якби ми обговорили це. Але тут мені просто наказали. Ганна ж навіть не вибачилася, лише усміхнулася: «Ну годі, Оленко, не переймайся, ми лише на два тижні затримаємось!» Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей навіть один день!
Тарас мовчить, мов риба. Розвалився на нашому дивані, потягує каву з моєї улюбленої чашки, киваючи на слова Ганни. Їхні діти це ж катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на килим, а Дениско, чотири роки, перетворив мою шафу на схованку. Я намагалася пояснити, що це не готель, але Ганна лише знизала плечима: «Та ну, це ж діти, що ти хочеш?» Звісно. А прибирати за ними маю я.
Я спробувала поговорити з Андрієм наодинці. Розповіла, як мене образила його зневага, що Данилко потребує стабільності. Возити його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Андрій зітхнув: «Оленко, не ускладнюй. Вони ж родина, треба допомогти.» Родина? А ми хіба ні? Я ледь не розплакалася. Та стиснула зуби й почала збирати речі. Якщо він думає, що я покорюся, то помиляється.
Моя мама, Олена Петрівна, розлютилася, коли дізналася: «Андрій себе за господаря уважає? Приїжджай, доню, у мене для тебе й Данилка місце знайдеться. А твій чоловік ще відповість за це!» Вона готова приїхати й вигнати цих «гостей». Але я не хочу скандалу. Мені потрібен лише спокій, щоб обдумати все.
Збираючи іграшки Данилка, він дивиться на мене великими очима: «Мамо, ми довго будемо у бабусі?» Притискаю його до себе: «Недовго, серденько. Лише поки тато зрозуміє.» Але в душі я знаю: я повернуся лише тоді, коли наш дім знову стане нашим. І Андрію доведеться вибирати: його «гостинність» чи його сімя.
