Мене звуть Ганна Коваленко, мені шістдесят девять років. У мене двоє синів, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в турботі й увазі. Але останні роки я живу, немов сирота. Самотня у своїй квартирі, з болючим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи завідували на свята чи з якихось справ. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років без зустрічей, хоча вони живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом.
Я їм нічого не докоряла. Просто телефонувала. Порадитись. Коли сусіди затопили кухню не сильно, але стеля пошкодилась я подзвонила обом синам. Пообіцяли завітати на вихідних. Ніхто не прийшов. Довелося шукати маляра. Гроші не головне, головний біль. Біль від того, що діти не знаходять години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, боялася, що мене обдурять. Знову подзвонила синам. «Мамо, є ж продавці, розбирайся сама». У підсумку я зателефонувала братові, і він прислав свою доньку, мою племінницю Марічку, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали про мене. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома й замовляти продукти через інтернет. Але вони забули одну річ я не вмію це робити. Марічка показала мені, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек із доставкою й почала дзвонити майже щодня.
Спочатку я почувалася винною. Адже у Марічки є батьки, власний дім, чоловік, донька. Але лише вона приходила просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу завітала просто на чай і розмову. Її донечка моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тому я ухвалила рішення: якщо власні діти мене забули, якщо їм цікавіше брати, ніж дарувати, то моя квартира дістанеться тій, хто справді поруч. Я пішла до центру послуг і склала заповіт. І саме того дня, як на зло, подзвонив старший син. Запитав, куди я йшла.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Ми сіли за стіл. Я сподівалася може, вони змінилися? Але ні. Вони намагалися мене переконати, нагадували, що в мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру сторонній. Звинувачували Марічку в користолюбстві, пророкували, що вона мене вижен
