**Щоденниковий запис**
З самого початку мого шлюбу я робила все, щоб ладнати зі свекрухою. Вісім років я стискала зуби та терпіла, бо так «треба». Після того, як ми з чоловіком переїхали із села до Києва, його мати Наталя Коваленко почала дзвонити нам щотижня. Завжди одна й та сама пісня: «Приїжджайте на вихідні, нам потрібна допомога!» То картоплю перебрати, то город прополоти, то молодшій сестрі шпалери поклеїти. І ми їхали. Як маріонетки.
Але мені вже не двадцять, і моє життя не мед. Я працюю пять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. Я теж маю право на відпочинок хоч би неділю, щоб перевести подих.
Але для Наталі ми були безкоштовною робочою силою. На будь-яку втому вона відповідала: «А хто це зробить, як не ти?» Гаразд. Та жодного разу це не було справжньою потребою. Одного разу вона попросила не приїжджати до неї аби я поїхала допомагати її доньці, Олені, фарбувати вітальню. Я поїхала, ніби дурна. І знаєте що? Поки я міряла та малювала, ця «принцеса» Олена розважалась перед дзеркалом, милувалася новою манікюрою і вдесяте кипятила чайник.
Мій чоловік все бачив. Він не був дурним і розумів, що нами користуються. Але він ніколи не відкривав рота адже це ж його мати. Тому я мовчала. Аж поки одного дня
У суботу я просто перестала їздити до неї. Без скандалів. Без пояснень. Залишилася вдома, сказавши, що в мене інші плани.
Звісно, Наталі це не сподобалось. Вона одразу засипала сина питаннями чому я раптом така «невдячна»? Чоловік благав мене поїхати, «хоч би для її задоволення». Але мені набрид цей театр.
Мені тридцять пять. Я маю право відпочивати, а не прислужувати тим, хто й пальцем не пошевелиться. Я не бачила в них ні подяки, ні поваги. Лише вимоги.
Ті вихідні я нарешті присвятила собі. Перепрала накопичені речі, виготовила смачну вечерю, а в неділю взяла книжку і лігла на диван. Щастя. Аж раптом дзвінок у двері.
Олена.
Без привітання, без найменшої ввічливості вона вилила на мене свій гнів: я егоїстка, невихована, зрадниця родини. Нагадала мене про мій «обовязок» адже я ж «своя».
Я вислухала, побажала гарного дня і закрила двері.
Але на цьому не скінчилося. Ввечері до нас приїхала Наталя. Щойно переступила поріг, почала звинувачувати мене в невдячності та зневазі хоча вона ж «все для нас зробила». Я дивилася на неї, і перед очими промайнули всі ті години, які я витратила на прибирання, готування, город.
І ось вона сміє читати мені нотації.
Це було занадто.
Без слів я відчинила двері й показала їй на вихід. Вона щось буркнула й пішла. Я повернулася до книжки й уперше за багато років зітхнула наповни
