Влаштовувала вітрину в своєму невеличкому магазинчику в центрі Києва, коли напередодні закриття зайшла жінка в положенні. Вже й ключі діставала, а вона все перебирала сукні на вішалках. Завязалася розмова розповіла, що чоловік після десяти років шлюбу кинув її з двома дітьми. Виселили з орендованої квартири, довелось повертатись до батьків у Вінницю. А потім дізналась, що чекає третю дитину. На аборт пізно. Народжувати але й одягнути нічого, бо все стало мале.
Слухаю серце стискається. Бачу, як вона вибирає найдешевшу сукню, але навіть на неї грошей не вистачає. Втома валила з ніг, але в голові промайнуло: «Не вбіднію, якщо просто віддам».
Вона здивовано підняла на мене очі, а потім так засяяла, немов у кімнаті запалили всі світильники. Подякувала, обійняла мене міцно, мов рідну, і пішла.
Роки минули. Звичайний робочий день, коли до магазину заходить знайома жінка усміхнена, з гордою поставою. Не впізнаю спочатку. Вона дістає з полатаної сумочки невеликий пакунок і починає розповідати:
«Ви мене не памятаєте? Я зайшла до вас тоді, вагітна, розбита… Ви мені віддали сукню безкоштовно. Сказали, що все буде добре, що ми сильніші за будь-які біди…»
Голос у неї тремтить, але в очах впевненість.
«Я змогла вистояти. Народила доньку тепер у мене троє дітей. Ваші слова тоді були для мене, як рятівний круг. Дякую вам за ту сукню… і за надію».
Обіймаємося мов сестри. Вона йде, а я розгортаю подарунок звичайні бісерні крильця, такі, як у янголів на ярмаркових іграшках.
І раптом сором. Бо тоді я віддала ту сукню не через великодушність, а просто щоб швидше закрити крамницю. А для неї це стало спасінням.
Виходить, інколи досить однієї розмови, одного подарунка, щоб людина знову повірила у себе. Щоб знайшла в собі сили вийти з пітьми.
