Він сказав, що я “не придатний бути батьком” але я виростив цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Марія почала пологи, я був у іншій частині області на мотофесті. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я досі памятаю, як тримав на руках ті крихітні клубочки в реанімації для новонароджених. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було жодного плану, ані найменшого уявлення, що робити. Але я подивився на них Олену, Софійку та Дениса і зрозумів: я не піду.
Я замінив нічні мотоциклетні виїзди на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Софійці коси, заспокоювати Олену під час її спалахів гніву, переконувати Дениса зїсти щось інше, окрім улюблених макарон із вершковим маслом. Я перестав їздити у довгі рейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та кишковими інфекціями. Я був далеко не ідеальним, але залишався з ними. Кожен день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Марію під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня “не вписується в його стиль життя”.
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не один. Привів із собою соціальну працівницю на імя Наталя. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я “не створюю належних умов для виховання цих дітей”.
Я не вірив своїм вухам.
Наталя обійшла нашу невелику, але охайну хату. Бачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона усміхалася, робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на тату на моїй шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Олена сховалася за моєю спиною. Денис розплакався. Софійка запитала: “Цей дядько буде нашим новим татом?”
Я відповів: “Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.”
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Гарний. Боже, який дорогий, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися з дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Вночі перед засіданням я не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках малюнок Олени на ньому я веду їх за руки перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, якщо чесно, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж будь-коли.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Марії. Софійка вийшла з кімнати й сказала: “Дядьку Тарасе, ти схожий на священика.”
“Сподіваюся, судді подобаються священики,” спробував пожартувати я.
Судовий зал здавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, удаючи, що він турботливий батько. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій рамці ніби це щось доводило.
Наталя зачитала свій висновок. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Згадала про “обмежені ресурси”, “занепокоєння емоційним розвитком” і, звичайно ж, “відсутність традиційної моделі сімї”.
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Марію до випадку, коли Софійка зблювала мені на спину під час поїздки, а я навіть не здригнувся. Розповів про затримку мовлення у Олени й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Розказав, як Денис навчився плавати тільки тому, що я обіцяв йому котлету по-київські що
