Ой, а це хто? здивувалася Марічка, заходячи на кухню до подруги.
Під жовтуватим світлом лампи, біля найменшої шафки, самотньо сидів чоловік років сорока, з легким просиянням на голові. Він скромно, але спритно нарізав кріп широким ножем Насті.
Марічка, це Тарас. Тарасе, це Марічка, пробурмотіла Настя, червоніючи, ось тобі цукор, ходімо.
Вона сунула сусідці в руки жерстяну банку, прикрашену крихтами цукру, і поспіхом випровадила її в коридор.
Дуже приємно! встигла гукнути через плече Марічка, намагаючись одним поглядом осягнути подругиного «новенького».
Але й у деталях він не вражав. Нічого такого, що б пояснило його швидке опиняння в Настіному фартусі з веселками пончиків.
Тарасе, я зараз, крикнула Настя у бік кухні та захлопнула двері.
І тут у коридорі Марічка вчепилася в неї мертвою хваткою:
Розказуй!
Та що розказувати? спробувала ухилитися Настя, ай, гаразд, ходімо.
Подруги вийшли з квартири, перетнули тісний тамбур і зайшли у сусідню двушку-розпашонку.
У Марічкиних сінях пахло корицею та парфумами «Шанель». А вся обстановка, починаючи з білосніжного пуфу біля дверей, нагадувала гостям про старанну доглянуту оселю.
«Не те, що в мене!» кожного разу зі зітханням думала Настя, заходячи до подруги, і згадуючи свої недоклеєні шпалери у коридорі.
Розказуй! наполегливо повторила Марічка.
Вона досипала цукор у миску з кремом і, схопивши віночок, вичікувально дивилася на подругу.
А що твій Богдан? знову спробувала звернути тему Настя.
На зборах. Не скоро буде. Ну-у?
Що, ну? Побачила його на ринку. Ну, і підібрала
Як це? недовірливо наморщила брови Марічка.
Ну, дивлюсь, стоїть чоловік із зеленню. У плащі, вигляд пристойний. Але закинутий такий. Підійшла. Скільки кріп питаю. А він каже: а можна я вам його подарю? Я: чого це раптом? А він: а я так загадав якщо підійде до мене жінка з сумними очима, то я їй одразу все й віддам. Беріть, каже, я його сам виростив.
Ну, і ти?..
Ну, я й узяла. Повернулася йти, а потім кажу: а з чого ви взяли, що в мене очі сумні? Та й зовсім не сумні вони. А він так подивився на мене мовчки… А потім узяв мої торби і пішов поруч.
А ти? Марічка забула, що в руці у неї віночок, і почухала ним свою завиту чубку.
А я йду, мовчу, думаю, що робити. А потім вирішила ну, ж бо ж безпритульний чоловік. Нехай буде. Дорогою познайомилися.
Оце ти даєш! І ти ось так з вулиці чоловіка до себе в хату привела? Хоча б щось цінне сховала?
Марічко! розлютилася Настя, що ти несеш? Він, до речі, лікар. Рентгенолог.
Ага, а документи його дивилася?
Слухай, ну ти ж сама мені розповідала!.. засмутилася Настя, про авокадо
Яке авокадо? остаточно заплуталася Марічка.
А Настя знову у деталях згадала той вечір на цій же кухні
Авокадо розкладалося перед нею тонкими скибочками у градієнті зеленого. Його частки, густо-травяного відтінку біля шкірки, переходили у молочно-оливковий тон біля самої кісточки.
Настя ніколи не вміла вибирати авокадо. Зупиняючись біля овочевих полиць у магазині, вона довго перебирала темні блискучі плоди, гладила пальцями їх округлі горбики, легенько натискала, намагаючись вгадати щільність мякоті під шкіркою. Відкладала одні, брала інші, хвилини тяглися у вічність, а вона все силкувалася відчути на дотик таємницю ідеального авокадо.
Інколи Насті здавалося, що вона її відкрила. І тоді вона радісно несла додому улюблену ягоду (одного разу виявилося, що це не овоч і не фрукт). На кухні вона зараз же діставала ножа й із трепетом занурювала його у мякоть. Але частіше ніж входив у авокадо, як у картоплю подолавши супротив. І вже було ясно, що смак буде не той. У такі моменти Настя залишала недозрілий плід на столі, за кілька днів він «дходив» і ставав цілком їстівним.
Але тоді на тарілці перед нею було саме «те» авокадо. Його купила Марічка значно вдачливіша у виборі. Настя схопила виделку, акуратно підхопила ніжну мякоть і поклала на язик. Таке авокадо не треба жувати достатньо відправити шматочок у рот, щоб за мить його свіжий смак з легким горіховим відтінком заповнив увесь простір всередині
Тоді ти сказала, що на вигляд авокадо не вибереш. І на дотик теж не завжди. А гарний плід треба відчути, пояснила Настя, повертаючись зі спогадів.
Та до чого тут авокадо і чоловіки?
Ну, у тебе ж з ними завжди виходило. Як і з авокадо… Не те що в мене, похилила голову Настя.
І що ти цього… Тараса, відчула? Марічка ледь пригадала імя «новенького» і знову здивувалася його невиразності.
Мені якось тихо б
