До кого ви? Ганна Іванівна разом із Петром вийшли на ґанок і вдивлялися в незнайомку.
До Ганни Іванівни! Я внучка точніше, правнучка її. Онука Михайла старшого сина Ганни Іванівни.
Вона сиділа на лавці, залитій золотим промінням, і відчувала, як весна обіймає її старі кістки. Ось воно тепле дихання нового життя. Але скільки ж мук коштувала їй ця зима!
«Більше не переживу ще одної», подумала Ганна Іванівна і глибоко зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала на неї. Гроші на похорон давно відкладені, сукню куплено.
Ніщо вже не тримало її тут.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Іван Опанасович, сильний, як дуб, і четверо дітей три сини й дочка. Жили дружно, сварки були рідкісні. Але час минув, і діти, немов птахи, розлетілися.
Старші сини вступили до університету, потім розїхалися по великих містах. Середній не любив книжки, але мав хист до торгівлі заробляв гарні гроші, а потім зник за кордоном. Донька ж, як і всі красуні, швидко вилетіла з рідного гнізда до Києва, де одружилася.
Спочатку вони часто приїздили, писали листи, а з появою телефонів дзвонили. Зявилися онуки. Ганна Іванівна брала пошарпану валізу й їхала нянькувати.
Але онуки теж виросли. Дзвінки рідшали. А про те, щоб навідатися, діти й не згадували справи, робота, власні сімї.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Івана Опанасовича. Всі дивувалися: такий здоровий чоловік і раптом пішов. Поховали, розїхалися. Спочатку ще дзвонили, але потім і цього припинили.
Ганна Іванівна намагалася телефонувати сама, але відчула їй не раді. Так і жила останні десять років. Іноді дзвонив хтось із дітей, і тоді вона тиждень усміхалася.
Одного разу, сидячи на лавці, вона знову занурилася в думки.
Добрий день, тітко Ганно! за тином стояв молодий хлопець і широко посміхався. Не впізнаєте?
Вона примружила очі:
Петре? Це ти?
Я, тітко Ганно! він відчинив калітку й увійшов у двір.
Петро був сином сусідів, які жили від гулянки до гулянки. Він завжди був голодним, замерзлим. Вона годувала його, дарувала одяг, пускала переночувати, коли батьки знову «гуляли».
Не довго ті «гуляли» скоро їх не стало. Петра забрали в дитбудинок, і з того часу Ганна Іванівна його не бачила.
Де ж ти був, сину? в неї задрижав голос.
Спершу в дитячому будинку, потім армія, навчання А тепер повернувся. Хочу рідне село підняти!
Що там піднімати? махнула вона рукою. Люди розїхалися.
Нічого, справимося!
І в Ганни Іванівни почалося нове життя. Петро влаштувався до найбільшого фермера в селі, а ввечері лагодив їй паркан, носив воду. Вона ж називала його «синочком». Так минуло три роки.
Їду, тітко Ганно, одного дня сказав він, схиливши голову. Господар зарплату затримує. Поїду на заробітки.
Їдь з Богом, дитинко!
І знову самотність. Іноді плакала в подушку. Але щось тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тітко Ганно! знайомий голос. Вона підвела голову й побачила Петра за парканом високого, гарного, в новому костюмі.
Петре? Невже це ти?
Я! він увійшов у двір. Повернувся. Назавжди!
Ой, Боже ж мій! вона схопилася з лавки. Заходь, я чаю наготую!
Чай це добре, сміявся він. Але я зараз тільки додому загляну. Не знав, що ти вдома, гостинців не взяв.
За півгодини вони сиділи за столом, пили чай із бабусиних порцелянових чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ збиралася, Петру, прошепотіла вона, витираючи сльозу.
Що ти! він строго помахав пальцем. Я приїхав тепер житимемо! Грошей заробив, свою справу розпочинаю. Тобі ще рано!
Господи! Чи є хто вдома? молодий жіночий голос порушив спокій.
Ганна Іванівна підвелася й побачила дівчину в легенькому пальті та черевиках на шпильках.
До кого ви? вона з Петром вийшли на ґанок.
До Ганни Іванівни! Я правнучка її. Онука Михайла.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працює. Тому вирішила приїхати просто так.
Заходь! запросила Ганна Іванівна, а Петро вже біг до дівчини, щоб взяти валізу.
Правнучку звали Олеся. Вона з задоволенням їла пиріжки й розповідала, що втекла з міста:
Не люблю я там! Дід сказав поїдь до села, поживи, може, передумаєш. Вони дзвонили, але не до
