У маленькому селі на Вінниччині, де родини виживали завдяки невеликим наділам землі та важкій роботі на будмайданчиках, жив удівець Тарас Коваленко батько із мрією про краще життя для своїх доньок. Сам він навчився читати лише завдяки вечірнім курсам лікнепу в молодості, але мріяв, щоб його двійнята, Оленка та Марічка, отримали справжню освіту.
Коли дівчатка виповнилося десять років, Тарас ухвалив рішення, що змінило їхню долю. Він продав усе, що мав: хату з соломяним дахом, невелику ділянку поля та навіть свій старий велосипед єдиний засіб, який дозволяв йому підробляти, перевозичи вантажі. Зі скромними заощадженнями він вирушив з доньками до Києва, рішучий дати їм шанс.
Він брався за будь-яку роботу: носив цеглу на будівництвах, розвантажував ящики на ринку, збирав макулатуру й пластик працював і вдень, і вночі, щоб оплатити навчання та їжу. Він завжди був поруч, навіть на відстані, і робив усе, щоб дітям нічого не бракувало.
«Нехай мені важко, думав він. Аби вони мали майбутнє.»
Але міське життя було жорстким. Спочатку Тарас ночував під мостами, накриваючись шматком брезенту. Часто він віддавав вечерю донькам, а сам лягав спати голодним, щоб вони могли зїсти хоча б солону кашу з вареними овочами. Він навчився латати їхній одяг і прати шкільну форму, а його руки, пошарпані від мила та крижаної води, часто кровоточили.
Коли дівчата плакали за мамою, він лише міцніше обіймав їх, приховуючи сльози, і шепотів:
«Я не можу бути вашою мамою але я стану для вас усім іншим.»
Роки напруженої праці залишили слід. Одного разу він знепритомнів на будівництві, але, згадавши очі Оленки й Марічки, сповнені надії, знову піднявся, стиснувши зуби. Він ніколи не показував їм своєї втоми завжди зустрічав їх усмішкою. Вночі, під слабким світлом ліхтаря, він намагався читати їхні підручники, вивчаючи букви, аби допомогти з домашнім завданням.
Якщо вони хворіли, він біг вулицями, шукаючи лікарів, які б лікували за копійки, витрачав останні гривні на ліки і якщо треба було, залізав у борги, аби доньки не страждали.
Його любов була вогнем, що грів їхній скромний дім у всіх випробуваннях.
Оленка й Марічка були відмінницями, завжди першими в класі. І хоч Тарас був бідним, він не переставав повторювати:
«Вчіться, доньки. Ваше майбутнє моя єдина мрія.»
Минуло двадцять пять років. Тарас, тепер уже похилий, з сивим волоссям і тремтячими руками, ніколи не переставав вірити в них.
Аж одного дня, коли він лежав на ліжку в їхній орендованій кімнаті, Оленка й Марічка повернулися сильні, сяючі жінки у бездоганних пілотських мундирах.
«Тату, взяли вони його за руки, ми хочемо тебе десь провести.»
Збентежений, Тарас пішов за ними до машини а потім до аеропорту того самого місця, яке він показував їм у дитинстві, стоячи біля іржавої огорожі, і казав:
«Якщо одного дня ви носитимете цей мундир це буде моє найбільше щастя.»
І ось він стоїть тепер перед величезним літаком, обіймаючи доньок тепер пілотів національної авіакомпанії.
Сльози покотилися його зморщеними щоками, коли він пригорнув їх.
«Тату, прошепотіли вони, дякуємо. За твої жертви сьогодні ми летимо.»
Люди в аеропорту були зворушені: простий чоловік у потертих сандалях йшов по
