Сьогодні мені виповнилося 65 років, і вперше в житті я задумалася: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддавали час, сили та гроші, отримали все, що хотіли, і просто пішли. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Часом думаю: чи хтось із них принесе нам хоч склянку води, коли ми знеможемо?
Я вийшла заміж у 25. Олег був моїм однокласником і довго залицявся. Навіть вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла, і народилася наша донька. Олегу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював майже без відпочинку, а я вчилася бути матірю та паралельно закінчувала навчання. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перейти на заочне, а Олег працював ще наполегливіше, щоб прогодувати нас.
Та ми виростили двох дітей: старшу доньку Соломію та молодшого сина Тараса. Коли Соломія пішла до школи, я нарешті знайшла роботу за спеціальністю. Життя покращало: у Олега зявилася стабільна робота з гарною зарплатою, і ми облаштували власний дім. Та ледве ми відчули полегшення я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало новим випробуванням. Олег працював ще більше, а я присвятила себе вихованню молодшої доньки, Оксани. Не знаю, як нам це вдалося, але поступово ми знову знайшли стабільність. Коли Оксана пішла до першого класу, я нарешті зітхнула з полегшенням.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, тільки почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Ми не перечили адже самі одружилися рано. Організація весілля та допомога з купівлею житла забрали чимало грошей.
Тарас теж захотів свій дім. Ми не могли відмовити йому, тому взяли чергову позику і купили йому квартиру. На щастя, він швидко знайшов гарну роботу у престижній компанії.
Коли Оксана була у випускному класі, вона сказала, що мріє навчатися за кордоном. Для нас це був важкий час, але ми зібрали кошти, щоб відправити її до університету мрії. Вона поїхала, і ми залишилися самі.
З часом діти навідувалися все рідше. Соломія, хоч і живе в тому ж місті, заходить нечасто. Тарас продав квартиру, купив нову в Києві і тепер буває ще рідше. Оксана після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: свій час, молодість, гроші, а в результаті стали для них ніким. Ми не чекаємо від них допомоги чи підтримки. Хочемо лише одного щоб інколи чули їхні голоси, бачили їх у себе вдома, чули тепле слово.
Але, здається, це вже у минулому. І тепер я думаю: може, настав час перестати чекати і почати жити для себе? Може, у 65 років ми заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?
