Кость, ти в своєму розумі? Гадаєш, я через гроші тебе до себе кличу? Просто шкода мені тебе, ось і все.
Кость сидів у інвалідному візку та дивився крізь запотелі вікна лікарні. Йому не пощастило: з його палати було видно лише внутрішній дворик із лавками та клумбами, але через морози майже ніхто не виходив гуляти.
Він лежав у палаті сам. Тиждень тому його сусіда жартівника й оповідача Тараса виписали, і з того часу стало ще сумніше. Тарас був веселим, завжди розповідав історії, немов актор, адже й навчався у театральному.
Коротше, з ним нудьгувати не доводилося. До того ж, до Тараса щодня приходила мати, приносила домашні пиріжки й солодощі, якими він ділився із Костем.
З його відїздом у палаті стало пусто. Кость відчував себе самотнім і нікому не потрібним.
Його сумні думки перервала медсестра, що увійшла. Побачивши її, він ще більше знеохотився: замість молодої й усміхненої Оленки прийшла сувора й постійно незадоволена Людмила Степанівна.
За два місяці в лікарні Кость жодного разу не чув, щоб вона сміялася. Навіть голос у неї був різкий, немов вона завжди була чимось обурена.
Ну що розлігся? Марш на ліжко! гримнула вона, тримаючи шприц.
Кость покірно пересів, а Людмила Степанівна спритно його перевернула.
Штани знімай, наказала вона.
Кость послухався, але навіть не відчув уколу вона робила це вправно.
«Скільки їй років? думав він. Мабуть, пенсіонерка. Маленька пенсія, тому й працює. Може, через це й зла»
Тим часом голка вже була у вені.
Готово. Лікар був? спитала вона, збираючись йти.
Ще ні похитав головою Кость.
Ну чекай. І біля вікна не сиди продує, і так сухий, як хлібина, кинула вона на прощання.
Кость хотів образитися, але в її словах, крім грубості, відчувалася турбота. Трохи хоча б
Він був сиротою. Батьки загинули, коли йому було чотири у їхньому селі згорів будинок. Мати встигла викинути його у сніг, перш ніж дах обвалився.
Від неї йому дісталися зелені очі, мякий характер і мрійливість, а від батька високий зріст і хист до математики.
Спогадів залишилося мало: яскраві хвилини з батьками, великий кіт, чи то Рудько, чи то Барвінок Але альбомів із фото не було все згоріло.
У дитбудинку він звик до самотності. Після школи хотів вступити до університету, але не вистачило балів, тому пішов до технікуму. Там йому подобалося, але з одногрупниками не склалося вони були інші, а він тихий.
Два місяці тому, поспішаючи на пару, він послизнувся в переході й зламав обидві ноги. Переломи були важкі, але тепер його виписували.
Після обіду прийшов лікар Борис Іванович.
Ноги загоюються. За кілька тижнів зможете ходити. Виписуємо, сказав він. Вас хтось зустріне?
Кость мовчки кивнув.
Добре. Людмила допоможе зібрати речі.
Коли лікар пішов, Кость занервував йому ж ніхто не приїде
Раптом увійшла Людмила Степанівна.
Чого сидиш? Збирайся, подала йому рюкзак. Тобі ж ніхто не приїде, так?
Кость здивовано подивився.
Не бреши. Як додому доберешся?
Якось
Ти ж ще не ходиш. Як сам житимеш?
Розберуся.
Вона раптом сіла поруч.
Костю, це не моя справа, але тобі потрібна допомога. Не впораєшся сам.
Якось вийду
Не вийде. Живи в мене поки що. У мене вільна кімната.
Кость онімів.
Чого мовчиш? насупилася вона.
Незручно
Незручно буде в будинку без пандусів. Їдеш?
Він подумав. Вона була єдиною, хто йому допомагав усі ці місяці. Тож погодився.
Але грошей у мене нема
Людмила Степанівна розлютилася.
Ти що, з глузду зїхав?! Хіба я через гроші тебе кличу? Просто шкода мені тебе!
Вибачте
Не вибачай. Поїхали.
Її будиночок був невеликий, але затишний. Тут пахло деревиною, смачною їжею, і Кость відчував себе майже як удома.
Дні минали. Він почав ходити, але чим ближче було повернення до міста, тим сумніше ставало.
Одного разу, збираючи речі, він побачив, як Людмила Степанівна плаче на порозі.
Може, залишишся? прошепотіла вона.
Він обійняв її.
І залишився.
А через кілька років вона сиділа за столом на його весіллі як мати. А ще через рік прийняла на руки онуку маленьку Людмилку.
