Ох, рідні мої, який же той день був Сірий, похмурий, наче саме небо знало, що в Лисичанську лихо прийшло. Я з вікна своєї амбулаторії дивлюся, а в мені все нутро перевертається, ніби його залізними кліщами стискають, поволі, без поспіху.
Наше село, здавалося, вимерло. Собаки притихли, діти сховалися, навіть невгамовний півень дядька Тараса й той не кукурікав. Усі дивилися в один бік на хату Олени Григорівни, нашої баби Лени.
А біля її хвіртки машина, міська, чужа. Блищить, як свіжий понівечений рубіж на тілі нашого села.
Вивозив її Олексій, єдиний син, свою матір. До будинку пристарілих.
Він приїхав за три дні до цього, виглажений, пахнучий дорогим парфумом, а не рідною землею. До мене зайшов першим ніби за порадою, а насправді шукав виправдання.
Наталіє Іванівно, говорив він, дивлячись не на мене, а на стару аптечку в кутку. Мамі потрібен догляд. Професійний. А я що? Робота, постійні розїзди. Тут тиск, там серце Їй там буде краще. Лікарі, медсестри
Я мовчала, лише дивилася на його руки. Чисті, з доглянутими нігтями. Цими руками в дитинстві він чіплявся за поділ Лениної спідниці, коли вона витягала його з річки, синього від холоду. Цими руками брав пиріжки, які вона пекла, не шкодуючи останньої ложки олії. А тепер цими руками він підписав її вирок.
Лесю, кажу тихо, а голос ламається, наче не мій. Будинок пристарілих це не дім. Це просто стіни.
Але там спеціалісти! він майже скрикнув, немов сам собі намагався довести. А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі стане зле?
А я собі думала:
*«Тут, Лесю, рідні стіни, що лікують краще за ліки. Тут хвіртка скрипить так, як скрипіла все життя. Тут вишня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?»*
Але вголос не сказала нічого. Що казати, коли людина вже все вирішила? Він поїхав, а я пішла до Лени.
Вона сиділа на лавці біля ґанку, пряма, як стріла, тільки руки на колінах тремтіли. Не плакала. Очі сухі, дивилися кудись далеко, за річку.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло так, ніби ковтнула гіркої настоянки.
Ось і приїхав мій син, промовила вона, а голос був тихий, як шелест сухого листя. Забирає.
Я сіла поруч. Взяла її руку холодну, шорстку. Скільки ж ці руки переробили І город пололи, і білизну в річці прали, і Лесю свого годували, пестили.
Може, ще поговорити з ним, Лено? прошепотіла я.
Вона похитала головою.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він же не зі зла, Іванівно. Він думає, що добре робить.
І від цих її слів у мене все нутро згорнулося. Не кричала, не лаяла, не проклинала. Прийняла, як приймала все життя і посуху, і зливи, і смерть чоловіка, а тепер і це.
Ввечері перед відїздом я знову зайшла до неї. Вона вже зібрала вузлик.
Смішно сказати, що там було. Фото чоловіка в рамці, пухова хустка, що я їй подарувала минулого року, та маленька ікона. Усе життя у ситцевому вузлику.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло мятою та чомусь холодним попелом. Вона сиділа за столом, де стояли дві чашки і блюдце з залишками варення.
Сідай, кивнула вона. Чаю випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. Цокав старий годинник раз, два, раз, два Відмірював останні хвилини її життя в цій хаті.
І в цій тиші було більше болю, ніж у будь-якому крику. Це було мовчання прощання. З кожною тріщинкою на стіні, з кожною дошкою підлоги, з запахом левкоїв на підвіконні.
Потім вона встала, підійшла до комоду, дістала згорток білого полотна. Протягла мені.
На, Іванівно. Скатертина. Ще моя мати вишивала. Нехай у тебе буде. На память.
Я розгорнула. На білому полотні сині волошки, червоні маки. Край обшитий візерунком, вишивка така, що аж дух перехоплює.
Лено, навіщо?.. Забери Не рви мені душу. Нехай вона тут на тебе чекає. Діждемось.
Вона лише глянула на мене своїми блідими очима, в яких стояла така безодня смутку, що я зрозуміла вона не вірить.
І ось настав той день. Олексій метушився, укладав у багажник її речі. Лена вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні, у тій самій пуховій хустці. Сусідки, хто сміливіший, вийшли за ворота. Стояли, витирали сльози подолами.
Вона оглянула всіх. Кожну хату, кожне дерево. Потім глянула на мене. І в її очах я побачила німе запитання: *«За що?»* І благання: *«Не забудьте»*.
Вона сіла у машину. Гордо, не озираючись. Лише коли авто рушило і підняло хмару пилу, я побачила в задньому вікні її обличчя.
І по що
