Ліс занурювався в глибоку темряву. На мокрій землі, біля старого дуба, сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а в очах стояла розпач. Власні діти привели його сюди й кинули, ніби непотрібний сміттяр.
Роками вони чекали його смерті. Спадщина великий дім, землі та гроші мала дістатися їм. Але дід не вмира́в. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред безлюдного лісу, без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Бідолаха, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але серед його поривів лунав інший звук вовчий вий. Дід знав: кінець близький.
Боже мій Невже так усе й закінчиться? прошепотів він, склавши руки в молитві.
У цю мить хруснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дід намагався підвестися, але тіло не слухалось. Очі шукали в темряві, коли раптом із чагарника вийшов вовк.
Звір повільно вийшов на стежку. Його хуття блищало під місяцем, а очі палали, як дві жаринки. Він показав ікла й наблизився.
«Оце і кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи на біль від гострих зубів. Але раптом сталося те, чого він ніколи не очікував.
Вовк не напав. Він підійшов до діда, зупинився а потім похилив голову й тихо завив, ніби щось казав.
Дід, не розуміючи, простягнув руку і на його подив, звір не відступив. Навпаки, дозволив торкнутися свого густого хуття.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він ще був сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у капкан мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розігнув смертельні залізні щупи й визволив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись але, виявляється, ніколи не забув.
Тепер той самітний хижак похилився перед ним, як перед рятівником. Вовк присі́в ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
З трудом, ледве живий, дід вчепився за шию звіра. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами вовка, бачив тіні інших звірів, що кралися поряд, але жоден не наважився підійти.
Через кілька кілометрів попереду заблимало світло село. Люди, почувши гавкіт собак, вибігли й побачили неймовірне: величезний вовк обережно клав біля їхніх дверей старого, слабкого, але живого.
Коли діда забрали під дах, оточивши добрими людьми, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за його власних дітей.
